Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

2) тимчасові члени військових судів мають призначатися військовим начальством виключно зі штаб-офіцерів і кожного разу особливо; 3) справи про осіб, звинувачених у державних злочинах, мають розглядатися за зачиненими дверима.

Як бачимо, норми Правил 1892 р. характеризуються винятковою суворістю. Природно, за таких умов найістотніше значення набувало питання про підстави оголошення тієї чи іншої місцевості у воєнному стані. Дозволялося оголошення у воєнному стані лише місцевостей, «що входили в район театру воєнних дій і мали особливо важливе значення для інтересів державних або спеціально воєнних». Таким чином, російському законодавству не було відоме поняття так званого фіктивного воєнного стану, тобто такого, що запроваджувався в мирний час.

Одначе самодержавство, ігноруючи норми свого ж законодавства, в 1905 р. запровадило воєнний стан у багатьох місцях, розташованих за тисячі верст від театру воєнних дій (зокрема в Одесі з повітом) і не скасувало його і після ратифікації у жовтні того ж року мирної угоди з Японією. Більше того, і надалі воєнний стан уводився в багатьох місцях (на Україні: в Харкові з повітом, Києві з повітом, Севастополі, Кременчуці з повітом, Жмеринці, Херсоні, Катеринославській губернії тощо)[551].

Відомий дослідник царської військової юстиції М. М. Полянський з цього приводу цілком слушно зауважив: «Встановлення і збереження воєнного стану за відсутності війни з зовнішнім ворогом і при існуванні закону, що допускав оголошення воєнного стану лише в районі “театру воєнних дій”, могло бути пояснено лише тим, що уряд розглядав себе і революційні організації як дві “воюючі сторони”…»[552].

Однак усіх цих драконівських заходів урядові видалося замало. З метою подальшого посилення репресій проти революційного руху за царським указом від 19 серпня 1906 р. створюються військово-польові суди. Положення про військово-польові суди було видано за особистою ініціативою імператора. Поштовхом до його підготовки послужив вражаючий лицемірством напис, зроблений Миколою II на доповіді Головного військово-судового управління 6 липня 1906 р.: «Нагадую Головному військово-судовому управлінню мою думку стосовно смертних вироків. Я їх визнаю правильними, якщо вони виконуються через 48 годин після вчинення злочину — інакше вони є актами помсти і холодної жорстокості»[553]. В урядовому повідомленні необхідність запровадження військово-польових судів обґрунтовувалась тим, що «звичайний судовий розгляд не зовсім пристосований до сьогочасних обставин і не дає можливості достатньо швидкої репресії за злочини, що виходять за рамки звичайних».

Положення надавало право генерал-губернаторам, «головноначальствуючим» або наділеним їхньою владою особам у місцевостях, оголошених на воєнному стані або у стані надзвичайної охорони, «у тих випадках, коли вчинення особою цивільного відомства злочинного діяння настільки очевидне, що немає необхідності у його розслідувані, судити обвинувачуваного військово-польовим судом, з застосуванням у належних випадках покарання за законами воєнного часу»[554].

Підсудність військово-польовим судам у Положенні чітко не визначалась. В урядовому повідомленні лише приблизно говорилося про характер справ, що підлягали розглядові новими судами. Оскільки об’єктивного критерію «очевидності» не існує, то виявилось, що віддання тієї чи іншої особи до військово-польового суду цілком залежало від думки генерал-губернатора (головноначальствуючого, командувача військами).

Складався військово-польовий суд з п’яти стройових офіцерів, яких призначали начальники гарнізонів, командири загонів. Ні від голови, ні від членів військово-польового суду юридичних знань та практичної підготовки до судової роботи не вимагалося. Засідання військово-польових судів проводилися за зачиненими дверима, без участі прокурора, захисника і свідків. У таємниці залишалися прізвища членів суду. Вироки військово-польових судів не оскаржувалися, вступали у силу негайно і виконувалися не пізніше, ніж через добу з моменту оголошення.

Діяльність військово-польових судів викликала обурення всіх верств населення, і уряд не зважився внести прийняте про них у надзвичайно-указному порядку Положення на розгляд Державної думи, як цього вимагала ст. 87 Основних законів 1906 р. Тому дію акта про «швидкострільну» юстицію 19 квітня 1907 р. було припинено.

Втім уряд компенсував цю «втрату» шляхом прискорення темпів провадження справ у військово-окружних судах. З цією метою був виданий закон 27 червня 1907 р., який запровадив нові строки руху справ. Обґрунтовувалося це тим, що «такого роду справи, як справи про різні терористичні акти, здебільшого нескладні за суттю і невеликі за обсягом».

Окрім того, цим актом було запроваджено ще одне суттєве нововведення: він надав право оголошувати в судовому засіданні показання всіх свідків, які не з’явилися, незалежно від причини їхньої неявки. Тобто будь-який свідок міг уникнути судової перевірки своїх показів. Це було дуже зручно для поліцейських агентів, які дістали можливість повідомляти які завгодно «агентурні відомості» і підтверджувати їх на жандармському дізнанні, не боячись бути звинуваченими в брехні під час перехресного допиту в судовому засіданні.

З початком Першої світової війни, коли всі місцевості імперії відповідно до Положення про польове управління у воєнний час були оголошені на воєнному стані, військово-польові суди знову набули в країні широкого застосування. Закон Про суд у воєнний час від 30 липня 1914 р. передбачав створювати їх, як і до того, у разі, коли, на думку властей, злочин був очевидним, таким, що не вимагає розслідування. Але якщо в 1906–1907 рр. запроваджувати військово-польові суди мали право воєначальники рангом не нижче командувача військового округу, то відповідно до закону від 9 листопада 1914 р. вищі начальники могли передавати свої повноваження в цій сфері навіть полковим командирам[555].

У районах театру воєнних дій створювалися корпусні суди