Читати книгу - "Закляття відьмака"

відчинять. Поки Лицареві вояки не повернулись у садибу. Отут уперше доля явила своє лице підступним злочинцям! Та вже було запізно. Виявилось — перстені, заморські самоцвіти, золоті ланцюжки, дукати венеційські та угорські золоті — хтось уже поцупив! А хто поцупив — і сьогодні ніхто не знає. Так ніколи й не дізнається.

Тож їм лишилася монета срібна — польські півгроші, та литовські денарії, та купи лівонських шелягів, та московська дрібна дєньга і небагато добрих празьких грошів. І жодного дуката. Довелося їм хапати хутро, дорогу одіж, срібні сосуди та зброю.

Абияк скрутили все і на сумного коня у двох паках приторочили.

Климентас сів на коня, бо йти він уже не міг. А Сусанна перебралася пахолком і повела коней на поводі.

Мій батько був великий жартівник. Він сказав Климентасу, коли той проїздив через ворота:

— Гей, вояче! А мито за кобилку? Тобі на ній солодко гицати, а з мене лавники три шкури спустять, що я не догледів!

Тільки тут треба сказати, що ніякої кобилки злодюги не взяли. І жодного жеребця не вкрали. У них було три коні. Мій батько із списом жартома переступив дорогу Климентасу. Звідки було Климентасу знати, що мій батько не стражник, а митник? Бо в той час, як відкрили браму, один стражник щось там порався із начинням. Другий, пхнувши списа і кушу моєму батькові, подався до рибалок по свіжу, нічного полову, рибку.

Батько казав, що Климентас від його жартів аж сірий, аж зелений став. Та не виправдовувався, а розв'язав калиту й, не рахуючи, насипав батькові повну жменю монет! Батько ж думав, що Климентас дасть йому шеляга, та й по всьому. Тут батько й сам злякався, щоб іще хтось не побачив, яка удача трапилась! Такі скажені гроші! Тепер у батька сумніву не було — справа злочинна й брудна, але ж гроші які! Втратити б їх згодився, може, божевільний чи дурник! Батько й каже:

— Скачи, вояче, швидше! Бо ще хтось захоче твою кобилку завернути. Поспішай!

Але Климентас і перебрана блудниця не стали поспішати. Поки їх було видно, знизу, із брами, до звороту, ця шльондра на коня не сідала. Боялася, щоб її зразу не викрили, коли на коня сідатиме. Що б не казали, як дівку не перевдягай, єство її десь а вилізе!..

А за якийсь час по тому, зовсім мало пройшло, як загорівся будинок Лицаря! Добре, що тиха погода була. Навіть павітер на осиці листям не ворушив! Он яке щастя! Якби вітер був, то навіть страшно й подумати!.. Казали, що то Климентас лишив жар, щоб будинок згорів і щоб порубані згоріли і сліду цього головосіку не лишилось. Я не вірю. То все паскудна блудниця!

Пожежу помітили сусіди. Почали калатати до брами. Ну, звичайно, їм ніхто не відповів. Тоді довелося брати приступом Лицареву садибу. Взяли чоловіки дубовий болонок і з розгону вдарили в браму! Куди там! Тільки з п’ятого удару висадили стулки брами! Я на власні очі бачив болонок — отакенної товщини дуб!.. І обгорілих мерців бачив — їх попоною накрили. Вони в ряд лежали. Я найбільше злякався запаху смаженого тіла! Ні їсти, ні пити не міг цілий день! І не спав цілу ніч! Мене нудило все, а от виблювати не міг… Дивно, як Бог влаштував людину — злякався духу трьох чужих людей! А коли прийшов кривавий Єдигей і спалив нашу вулицю і смаженим людським м’ясом смерділо до небес, жодного страху не було. Не нудило, а їсти й пити страх як хотілося! Ні в мене, ні в батька! Так він мені й сказав. Ми з ним лише про втечу думали. І втекли, бо нічого не боялись!

Та повернімося до Лицаревої садиби! Люду назбігалося — жах! Я пропхався, проліз вужем межи людей. І що то значить — кмітливе базарне дитя — весь час на людях, весь час серед громади. Всі з’юрмились навколо мерців, а я поліз до зимника, бо мені кортіло все обдивитись. Саме почув — щось у зимнику камешиться. Хитро був у них дерев’яний замок зроблений. Я після Єдигея таких уже ні в кого не бачив. Довго порпався із замком та відкрив його без чужої помочі. Відчиняю двері — стоїть навколішках перед дверима здоровенний татарин. Мурмотить свої бусурманські молитви, здіймає руки, а тоді падає ниць. Він сидів і молився їхньому Богові, поки не приїхали із замку вояки Лицаря. Тоді той здоровило татарин впав навколішки перед Йонасом. Це теж був родич Лицарів. Обіймав Йонасові чоботи і просив пробачення, що він не вберіг господаря від смерті. І просив пробачення, що не встеріг кухаря Ілька. Казав Йонасові, що Ілько чаклун, бо він господар чарівного юдейського персня.

Вояк той, Йонас, був чоловік забобонний і всяким базіканням про чари вірив. Ну що з нього візьмеш — він родом аж із Жмуді. Підняв із землі татарина і каже йому, я сам чув, таке:

— Не переймайся! Нема на тобі вини — якщо вони мого брата обдурили і в оману ввели, то тут тільки нечиста сила постаралась! Людині не під силу!

Я побіг до батька і все розповів йому до слова, що чув. І оповів, що бачив на власні очі. А він тоді мене в обід покликав у зарості шелюгу над самою водою. Показав мені повну жменю монет! А тоді сказав: «Тримай руки розриті!» і почав перекладати мені на долоні срібло. Три лядські півгроші, три литовські денарії, один празький щирий грош, п’ять дєнєг московських, татарських дєнєг чотири і дев’ять лівонських шелягів! Собі лишив дві дєньги.

— Це все твоє! Якщо до наступного Великодня збережеш — я ще