Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Батько змовк. Його мучило питання, яке він ніяк не наважувався поставити синові. Розумів, коли Андрієм опікується державна безпека, — він не чужий, хоча й прийшов із чужини. Однак чому все, що з ним пов'язане, ховається під покрівцем таємниці, чому навіть йому, рідному батькові, говорять не все?
У двері постукали.
— Заходьте, — сказав Андрій.
— Чи не зголодніли, бува? — зазирнув до кімнати Коморний. — Бо вже обідати час… Я там дещо поставив на стіл. То як?
Максим Гаркуша тільки тепер згадав, що з ранку макової росинки в роті не мав, проте гаяти час на їжу йому не хотілося. Андрій помітив, що батько ще хоче сказати йому щось таке, чого не скажеш на людях.
— Дякуємо, товаришу… Ми зараз…
Батько підвівся.
— Дай я тебе обійму, сину… На людях воно не дуже… Не говори нічого, словами всього не скажеш. Бережи себе… Ти в мене один лишився. Вже і старість моя підкрадається, та й у твоєму чубі сивина… А ми ще ж і не жили з тобою, як людям годиться…
Другого дня надвечір поїздом Максим Гаркуша повернувся з Ровна до райцентру. Свого забрьоханого мотоцикла знайшов на тому ж місці, де й залишив, біля райкому. Після конференції, на якій ішлося про підготовку до сівби, треба було б зайти до Поліщука, попросити, щоб військова частина допомогла колгоспові транспортом, але у вікнах його кабінету не світилося. Завів мотоцикла й подався вулицею у бік лікарні, аби перевідати Христину, котра, за його підрахунками, вже мала стати матір'ю. Він заздалегідь купив малому, хоч того й не слід було робити до народження, пелюшки й усяку всячину. Однак цього вечора навідатись до Христини йому, певне, не судилося. На переїзді дорогу мотоциклові перепинив шлагбаум. Довжелезний ешелон, набитий, як у війну, людьми, спочатку посунув в один бік, потім довго тягнувся у другий, виповзаючи з запасної колії на магістральне залізничне полотно. Теплушки були не зачинені, й люди ніби вільно стояли у широких дверях, перетнутих лише на рівні грудей дошками, проте нараз Гаркуша помітив і вартових. До його свідомості не зразу пробилася думка, що це й є той ешелон з переселенцями, до якого протягом тижня звозили бандпосібників. Гаркушу й досі несла на своїх хвилях несподівана іскриста радість. Знайшовся син! Його Андрійко! Живий! Але чому знову заповзає в душу тривога?
Повз шлагбаум сунув вагон. У дверях, звісивши босі ноги, сиділи діти. Над ними, спершись на дошку, стояв Михайло Степанюк. До плеча йому тулилася заплакана Ликера. І стільки горя було в її збляклих від сліз, покірних долі очах, що у Максима Гаркуші вогнем запекло в серці. Намацав у кишені валідол, поклав під язик таблетку. Коли трохи попустило, побачив: ешелон з переселенцями, набираючи швидкість, гуркотів по рейках у ніч…
Розвернув мотоцикла і, петляючи поміж машин і підвід, що збилися вкупу перед шлагбаумом, помчав назад до райкому. Поліщука знайшов у кабінеті, за робочим столом.
— Що ж це ми робимо, Дмитре?!
Секретар одірвав од паперів очі.
— Що саме?
— Плодимо ворогів Радянської влади!
— А точніше?
— Ти Михайла Степанюка пам'ятаєш?
— Якщо чесно, то ні…
— Того, що перед людьми покаявся. Еней у нього під хатою сидів… Це коли ми «яструбків» ховали. Братська могила, мітинг…
— Щось таке пригадується… — Поліщук підвівся, вийшов з-за столу. — Сідай, батьку. Заспокойся і розкажи, що там сталося…
— Він дітей рятував… Їх у нього троє… Не міг він виказати… А вони його у бандпосібники. Ті, хто свідомо допомагав бандитам, — то вороги, може, з ними так і треба. А Степанюк не ворог, у тому, що переховувались у нього під хатою бандити, сам зізнався, перед людьми покаявся… Хто ж тепер нам повірить, коли ми такого Степанюка у Сибір?!
Дмитро Поліщук сів на стілець, що стояв поруч.
— Що тобі сказати, батьку? Сам мучуся тим питанням, сам собі відповісти не знаю як. Десь, відчуваю, пробуксовує шестерня, а де, збагнути не можу…
— На фронті було важко, а тут ще важче.
— На фронті, батьку, легше було. Там усе ясно — он він, ворог. Береш гвинтівку й ідеш в атаку. — Поліщук нервово хруснув пальцями. — Поки живий був Сталін, у політиці ніби все стабільно було, а тепер Маленков, Булганін… Щодень нові вказівки. Сьогодні одне вимагають, завтра інше… Чув, безпеку знову прибрав до рук Берія.
— Певне, знову загвинчуватимуть гайки.
— Уже крутять… Старі кадри повертаються на керівні посади в системі безпеки… Ще одна влада в державі… Кілька днів тому приїхав з Києва новий міністр, генерал Мешік
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга третя», після закриття браузера.
