Читати книгу - "Полуничний сезон"

справді нема між ними миру. Дерев'яний не любить свого родича. Бо за що любити? Урвитель, а не чоловік.

— Але ж проти нього буквально все. Хоч бери та проси у прокурора санкції на обшук.

— Устигнемо. Я вам ось що скажу: крадене у Нужного вивезли машиною. Отож треба шукати машину.

— Шукаємо ж…

— Треба повернутися до Степана Товкача. Пригадуєте, він говорив, що по дорозі від Кобчика заїжджав до Сергія Герасимовича. Думається мені, зробив це, щоб застрахуватися: а що, коли ми самі нападемо на слід. Тоді чим йому пояснити, чого таївся, не говорив правди? Це Кобчик сказав, що боявся. Обставили фактами, підняв руки. Крадіжка дрібна, вхопив п'ятдесят карбованців штрафу — і має алібі..

— Нічого не попишеш, непогано придумано. Але ж у Товкача з Губенком та Нужним нічого спільного нема.

— Є чи нема, а торік із Геннадієм Нужним попався на крадіжці комбікормів.

— Займіться тоді Товкачем. Крім того, треба поговорити з Кобчиком. На роботі він характеризується з найкращого боку. Варто зустрітися і з Герасимовичем. Що то за чоловік, ми не знаємо. Хоч певен, він був для Товкача ширмою, якщо, звісно, Товкач злодій.

20

Сидоренко весь час, скільки Турчин доповідав, лівою рукою тиснув підборіддя, а пальці правої не випускали ручки, якою перед цим щось писав. Мамітько черкав у блокнотику (цю звичку перепини під колишнього начальника райвідділу) і зрідка повертав голову до старшого лейтенанта, прагнучи зрозуміти, міс топ сприймає слова оперативника.

Коли Павло скінчив, начальник прояснів:

— Непогано, товаришу капітан. Навіть добре! Ви, знаєте, виправдали мої сподівання. Правда, розслідування трохи розтяглося, але, як кажуть, кінець — ділу вінець. Правда? — глянув на Мамітька.

— Так точно! — рубанув той.

На рівних Сидоренкових губах майнула вдоволена усмішка. Під очима темпі пасмуги посвітлішали.

— Які будуть ваші конкретні пропозиції, товаришу капітане?

— Я вже говорив: будемо шукати третього, шофера.

— А чи варто витрачати час? Тепер він сам випливе на поверхню. Ніде йому діватися. І взагалі, чого ви причепилися до шофера, коли й так усе ясно.

— Ясно-то ясно. Але ж усі сходяться на одному: крадене в Нужного вивезено на машині. Ми ж досі в цьому не можемо навіть когось запідозрити. Тому й підозра на. Нужного і Губенка меншає.

Мамітько випростався, кутики його вуст здригнулися — чи то сказати щось хотів, а чи збирався посміхнутися, та обличчя начальника зоставалося непроникливим, і майор примружився, ніби від сонця.

— Облиште всі сумніви, — мирно заговорив Сидоренко. — У нас є всі підстави просити у прокурора санкції на обшук у Нужного та Губенка. А ваша яка думка, товаришу майор?

— Я згоден із вами, товаришу начальник! — не забарився Мамітько.

Турчин мимоволі посміхнувся: «Він що? Власна олія з голови витекла?» Сидоренко примітив ту посмішку.

— Ви чого? — шпигнув Павла поглядом. — Чого посміхаєтеся, питаю? Ми, — глянув у бік майора, — щось не так чинимо?

Капітан знизав плечима і глянув у вікно. Йому враз зробилося душно у цьому просторому, зі щільним рядочком стільців під стінами кабінеті. Вийти б надвір, на простір, подихати.

— Значить, ви проти обшуку?

— Зараз — так.

— Чому?

— Бо певен, що обшук нічого не дасть. Я твердо переконаний: якщо Губенко і Нужний злодії, ми у них зараз нічого не знайдемо. А потім… Я схильний вірити дружині Дерев'яного.

— Я її знаю, — озвався Мамітько. — Порядна жінка. Тільки ж на що не підеш, чим не поступишся, аби вигородити рідного брата. Так що, товаришу капітан, ви даремно так.

Оце «товаришу капітан» дряпнуло Турчина по серцю. Він подивився на Мамітька зневажливо і заговорив підкреслено офіційно:

— Якщо, товаришу майор, ми зараз у них нічого не знайдемо, а вони все ж виявляться злодіями, то це ще півбіди. А якщо вони не злочинці? Ви замислювалися над ним?

Сидоренко був худорлявий і рухливий, Мамітько трохи вайлуватий. Однак зараз вони здалися Павлові однаковими — якимись незрушними кам'яними стовпами, і в нього пропало бажання сперечатися, відстоювати своє. Він дивився поверх широких Мамітькових плечей у вікно, переборюючи бажання підвестися і вийти з кабінету.

21

Сидоренкові таки вдалося взяти санкцію на обшук, але знайшли тільки три центнери комбікормів у Геннадія Нужного. Коли про це доповіли начальнику, він довго постукував ручкою по столі, тиснув своє видовжене підборіддя і зрештою буркнув:

— Погано Шукали.

Мамітько стояв похнюплений. Турчин, дивлячись на нього, тихенько тішився: «Так тобі й треба, підлабузнику чортів! Так тобі й треба!»

— Ви чого мовчите, товаришу майор? — підвищив голос начальник.

— Та ніби старалися. Все робили, щоб знайти… Але не заперечую: може, десь і недодивилися.

— Недодивились, — скривився Сидоренко. — Теж мені…

Він не доказав, важко підвівся, пройшовся попід стіною, для чогось зупинився біля оперативно! карти району, поправив на ній шторку, потім підійшов до тумбочки, котра стояла в кутку (туди ніколи не попадало сонце), напився із сифона води і зупинився край столу, зіпершись об його ріжок руками. Пробіг очима по всіх, хто зібрався в кабінеті, зупинився поглядом на Павлові.

— Товаришу Турчин, які ваші плани?

Смагляве капітанове обличчя здригнулося і застигло, на опуклому лобі виразно прорізалися й застигли два рівчачки. Вперше помітила їх Люба місяців шість тому і жартівливо сказала: «А ти, Павлику, вже й складки на лобі маєш».

— План вам відомий — шукати шофера.

Сидоренко зняв руки зі столу, взяв пачку цигарок, що лежала біля чорнильного приладдя (вперше таке допустив, досі нічого зайвого на столі не було), потримав її і поклав на місце.

— За розкриття злочину в першу чергу питають з мене. Отож, товаришу Турчин, що ви маєте проти цього Товкача?

Турчин глянув на Яківчука, сподіваючись, що він озветься,