Читати книгу - "Шрам"

заткнула горло, не пускаючи в легені навіть крихітну повітряну бульбашку. На секунду йому здалося, що він живцем заритий у землю, що немає ні верху, ні низу, що земля тисне, тисне…

Потім полегшало, і останнім зблиском свідомості Егерт зрозумів, заспокоюючись, що вмирає. Слава небу, просто вмирає, легко й без мук. Клятий Мандрівець, таки не розрахував! Егерт не може подолати свій страх, але й перетнути межу він теж не може, не може, ось і смерть… Слава небу.

Він м’яко ткнувся обличчям в багновище, що здалося теплим і м’яким, наче перина. Як легко. Перевернувся чорний ліхтар, перевернулося чорне небо, і Карвер кричить і розмахує шпажкою. Хай… Егерта тут немає. Уже немає. Нарешті.

…Троє схилилися над лежачим. Нещасна кізка, відскочивши, тонко й жалібно мекнула.

— Соллю! Агов, Соллю… Не прикидайся, агов!

Рвонувшись, Торія поглядом відкинула в один бік Дірка, в другий — Боніфора. Егерт лежав на боці, його обличчя, бліде, застигле, то потрапляло в тінь, то знову вихоплювалося з темряви світлом від розгойданого ліхтаря.

— А ось тепер вам доведеться відповідати, — сказала Торія напрочуд спокійно. — Ось тепер ви відповісте за все… Ви вбили його, мерзотники!

— Але, пані… — промурмотів Боніфор у замішанні. Дірк позадкував, а Карвер кинув шпагу в піхви.

— Ми й пальцем його не зачепили… У чому, скажіть, наша вина?!

— Ви відповісте, — пообіцяла Торія крізь зуби. — Мій батько розшукає вас і під землею… Чи у вашому клятому Каваррені, чи на краю світу!

Дірк усе відступав і відступав, Боніфор, косуючи то на неживого Солля, то на Торію, вчинив так само. Карвер, здається, розгубився.

— Ви ніколи не бачили справжнього мага, — продовжувала Торія якимось не своїм дивним металевим голосом. — Але ви відразу впізнаєте мого батька… коли він явиться по вас!

Карвер підвів обличчя, і вона побачила в його очах звичний страх, викликаний не закляттям Мандрівця, а вродженим боягузтвом, що ретельно приховувалося.

Не в змозі стриматися, вона плюнула йому під ноги. За хвилину подвір’я спустіло, якщо не рахувати простягнутого на землі тіла та заціпенілої від горя жінки.

Якось їй уже доводилося ридати над нерухомим тілом. Тепер їй здавалося, що це повторення страшного сну. Вона знову залишилася одна, зовсім одна, і мрячив дощ, і збігали краплі по строгому, закам’янілому Соллевому обличчю. Вона так сподівалася, що закляття не витримає, відступить у боротьбі з його шляхетністю, та воно виявилося міцнішим, аніж його носій. Першим не витримав Егерт.

Торія сиділа в холодній багнюці, й пережите потрясіння паралізувало її руки, язик, голову: не намагалась повернути Солля до життя, не промацувала його пульсу, не розтирала скроні. Не в змозі вичавити й сльозинки, вона сиділа, безсило опустивши плечі, схрестивши занімілі руки.

Вони можуть поставити його на коліна, але перетворити на скотину у них не вистачить сил. Боягузи в душі, вони, принижуючи того, хто, на їхню думку, слабший, возвеличуються у власних очах… У Мандрівця не вистачить на всіх негідників заклять, а Егерт лежить шрамом у бруді, і ніякі п’ять «так» не позбавлять того жаху, що він уже пережив…

Вона заплакала, нарешті.

Звідкілясь із темряви пришкандибав бродячий собака, обнюхав лежачого, співчутливо заглянув у вічі Торії — та плакала, зводячи обличчя до неба, і дощ на її щоках змішувався зі слізьми. Собака зітхнув — піднялися й опали худі ребристі боки, — і, почухавшись, знову зник у темряві.

Багато років минуло відтоді, як поховали її матір, на могилі Дінара двічі зійшла й двічі вчахла трава. Здається, дощ ітиме вічно, і зів’яне вічнозелене дерево на могилі Першого Віщуна, і Солль проклятий назавжди. Чому?! Чому вона, Торія, пробачила йому смерть Дінара, а Мандрівець ні?! Чому закляття не має зворотної сили, чому хтось, окрім неї, вправі судити Егерта?

Їй здалося, що вії його ледь-ледь здригнулися — чи це гра мерехтливого ліхтарного світла? Вона подалася вперед. Відповідаючи на обережний дотик, Солль поворухнувся й через силу підняв повіки.

— Ти… тут?

Вона здригнулася — таким глухим і незнайомим був його голос. Він дивився на неї, і вона зрозуміла раптом, що очі його — це очі столітнього мудреця.

— Ти плачеш? Не треба… Все дуже добре. Я тепер знаю… Як умирають. Не страшно… Тепер усе буде добре… Ну, будь ласка. — Він спробував підвестися, з третьої спроби сів, і вона змогла, не стримуючись, увіткнутися йому в груди.

— Я такий… — сказав він тужливо, — такий… Чому ти не пішла? Чому ти залишилася зі мною? Чим я заслужив?

— Ти ж заприсягся, — прошептала вона, — що скинеш…

— Так, — бурмотів він, погладжуючи її волосся, — так, скину… Обов’язково… Тільки тут така справа, Торіє… Якщо не вдасться, ти вбий мене, гаразд? Це не страшно… Мені ніяково просити тебе, але кого ж мені ще просити?.. Добре, забудь, що я сказав… Я щось придумаю… Ти побачиш… Тепер усе буде гаразд, не плач…

З підворіття співчутливо дивився на них бродячий собака з ребристими боками.

За кілька годин у Торії почалася гарячка.

Постіль видавалася їй розпеченою, наче дах під сонцем. Егерт, якого вперше впустили до її маленької кімнатки, сидів на краю ліжка й тримав її руку у своїй. Декан, не мовивши ні слова, приніс і поставив на столик паруючу склянку з пахучим зіллям.

Торія лежала на спині, біла подушка ховалася під гривою густих пасом, і змарніле обличчя доньки, поплямоване пропасним рум’янцем, знову вразило Луаяна схожістю з жінкою з далекого минулого, давно померлою жінкою.

…Колись, мандруючи світом, він одного разу зупинився на ніч у невеликому селищі, занесеному снігом. Хазяї, які надали йому прихисток, не знаючи ще, що він маг, повідали про нещастя: по сусідству вмирає від невідомої недуги донька старости, дівчина