Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

треба було думати, що буде далі.

Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли "толмач" випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця - не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!...), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками...

Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало... На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім - ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини - про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають - не дочекаються. - матері, жінки, діти...

Згодом господар пропонує мені йти спати до стайні.

Коли я тягнуся рукою по мою шинельку - єдину тепер на мені воєнну ознаку, він якось лагідно відсуває шинельку на край ослінчика і тепло вимовляє:

- Нічого, там спати буде тепло...

- Ага! Тепер я знаю твою вовчу думку! - думаю, і зажурений іду слідом за господарем до стайні.

Там він передає мене на руки якомусь наймитові, щось довго наказуючи, а сам вертається в хату.

Потім до стайні збігається ще більше молодиць, ніж було їх у хаті, знову з'являється звідкись зовсім п'яний "толмач", і я не маю спокою далеко за північ.

Мене відгодовують три дні, ні на мить не спускаючи з очей, не даючи, правда, бити байдики - я ввесь час або рубаю дрова, або ходжу коло худоби, або ношу воду, - а четвертого дня господар, скрутно зідхнувши, заявляє, що відвезе мене до "бецірку" (повіту), бо є такий наказ військового міністерства, щоб полонених узимку на сільських роботах не тримати.

Чого ж ти, чоловіче добрий, тримав на схованці мою шинельку, не даючи мені змоги втекти від твого добробуту темної ночі, далі від пазурів твоєї мадлрської влади?!

Ні, мій батько й моя мати з твоїм сином так би не зробили, чоловіче...

Коли раннім ранком четвертого дня надходить час вирушати з самим господарем на добре кованій і гарно мальованій тачанці, з парою баских коней, у невідому путь-дорогу, стара мадярка-господиня довго заклопотано тупцяє з ганку до кімнати, з кімнати на ганок, лице їй гірко засмучене, вона виносить великий вузлик, пхає його мені, якось не дивлячись у вічі, відвертається, а коли рушають-рвуть з місця коні, вона втирає зажурені очі фартухом...

Осіння дорога і далека й близька. Сірий бо дощовий день, і рвучкі, баскі, добре годовані й доглядані коні.

Всю дорогу мадяр-господар, що сидить коло мене поруч, пильно зорить, чи не стрибну я де на підоймі вгору з його блискучої тачанки, та чи не подамся зайцем у кукурудзиння; я розумію його настрої, і мені робиться гидко й так тяжко-тяжко... Краще б не знаходив ти мене на полі, чоловіче!..

Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, - ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп'яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.

Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за "без вісти пропащого" в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії...

Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки...

Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.

Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що - я це переконливо знаю - чекають мене ще, може, сьогодні.

На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:

"Родивсь рабом в убогій хаті, Учивсь в чужій, ворожій школі. Не на своєму виріс полі... Невже ж, о, Боже, і вмирати Ще доведеться у неволі!?

Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.

ЯК МЕНЕ БИЛИ

Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати,