Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

під час яких учитель пригощав своїх учнів та їхніх приятелів ріденьким чаєм і вченою розмовою. Бідолашна Емілія ніколи не пропускала тих бесід і вважала їх чудовими, оскільки поряд з нею сидів Джорджі. Вона приходила пішки з Бромптона в будь-яку погоду, а коли гості розходились і Джорджі в супроводі служника Роусона від’їздив на Рассел-сквер, сердешна місіс Осборн брала накидку, загор­талася в шаль, лаштуючись додому, цілувала місіс Віл і з сльозами на очах дякувала їй за чудовий вечір.

Щодо знань, які Джорджі вбирав у себе під наглядом цього незамінного вчителя, знавця всіх наук, то, як ви­ходило з щотижневих звітів, що їх хлопець приносив до­дому дідові, успіхи його були відмінні. В табелі були надруковані десятків зо два або й більше назв різних галу­зей знань, і вчитель відзначав успіхи учня в кожній із них. З грецької мови Джорджі мав оцінку αριςτως, 128 в латинської optimus, 129 з французької très bien 130 і т, д., а наприкінці року всі учні отримували винагороди за кожен предмет. Навіть містер Суорц, кучерявий молодий джентльмен, брат по батькові шановної місіс Мак-Мул, містер Блак, двадцятитрьохрічний недоук з села та юний ледар і гульвіса Тодд, про якого ми вже згадували, діставали невеличкі кни­жечки з витісненим на них словом AΘHNH і пишною латинською присвятою вчителя своїм юним друзям.

Усі родичі того Тодда були нахлібниками в домі Осборна. Старий джентльмен зробив Тодда, що доти працював на посаді клерка, молодшим компаньйоном своєї фірми.

Містер Осборн був хрещеним батьком юного Тодда (який згодом почав писати на своїх візитних картках «Мі­стер Осборн Тодд» і став завзятим модником), а міс Ос­борн возила до святої купелі міс Марію Тодд і щороку дарувала своїй хрещениці молитовник, колекцію повчаль­них брошур, томик протестантських церковних віршів чи ще якусь ознаку своєї доброта. Міс Осборн іноді возила Тоддів на прогулянку в своїй кареті, а коли вони хворіли, її служник у зашироких плюшевих панталонах до колін і в жилеті носив з Рассел-сквер на Корем-стріт варення та інші ласощі. Корем-стріт, звичайно, тремтіла і дивилася знизу вгору на Рассел-сквер. Місіс Тодд, що вміла чудо­во вирізувати паперові оздоби на баранячі окости й робити гарненькі квіточки, качечки тощо з ріпи й моркви, часто приходила на «сквер», як вона казала, й допомагала своїм добродійникам готуватись до проханих обідів, навіть не мріючи й самій посидіти за столом. Якщо останньої миті котрийсь гість не з’являвся, тоді запрошували містера Тодда. Місіс Тодд з Марією з’являлися ввечері, несміливо стукали в двері внизу й саме тоді, коли міс Осборн і дами, яких вона вела під конвоєм, заходили до вітальні, теж опи­нялися там, готові розсипатися в дуетах, поки надійдуть чоловіки. Бідолашна Марія! Скільки їй, небораці, дово­дилось товкти ті дуети вдома, перше ніж вона виконувала їх прилюдно на Рассел-сквер!

Таким чином, здавалося, сама доля призначила Джорджі верховодити над кожним, з ким він стикався, а дру­зям, родичам та челяді - ставати перед ним на коліна. Треба визнати, що він дуже радо змирився з таким ста­новищем. Більшість людей миряться з ним. І Джорджі подобалося грати роль володаря, до якої, можливо, в нього була схильність від природи.

На Рассел-сквер усі боялися містера Осборна, а містер Осборн боявся Джорджі. Хлопцева заповзятливість, постійне торохтіння про книжки й науку, схожість з батьком (який лежав у Брюсселі мертвий, не прощений) лякали старого джентльмена й давали онукові владу над ним. Старий здригався від мимовільного поруху чи тону хло­п’яти, які той дістав у спадок, і йому здавалося, що він знов бачить перед собою батька Джорджі. Поблажливістю до онука він хотів загладити жорстокість, виявлену колись до старшого Джорджа. Всі дивувалися, як ласкаво він ста­виться до дитини. Він, своїм звичаєм, гримав і бурчав на міс Осборн, але всміхався, коли Джордж спізнювавсь на сніданок.

Міс Осборн, Джорджева тітка, була зів’ялою старою пан­ною, що зігнулася під тягарем більш як сорокарічної нудь­ги і батькової брутальності. Кмітливому хлопчикові за іграшки було підкорити її. І коли Джордж хотів щось ви­дурити в неї від банки варення у буфеті до потрісканих, засохлих старих фарб у її скриньці (давній скриньці, яка збереглася в неї з тих часів, коли вона вчилася в містера Сміт і була ще майже молода й квітуча),- він отримував те, що хотів, а домігшись свого, не звертав більше на тітку уваги.

У школі його приятелями були пишномовний старий учитель, що підлещувався до нього, і нахлібник, теж стар­ший за нього, якого він міг лупцювати. Люб’язна місіс Тодд радо дозволяла йому бавитися з своєю найменшою дочкою Розою Джемаймою, вродливою восьмирічною дів­чинкою.

- Вони так люблять гратися разом,- казала вона (пев­на річ, коли поряд не було мешканців «сквера»).

«Хтозна, що може статися! Хіба з них не чудова пара?» - думала собі розчулена мати.

Зламаний долею, старий дід з материного боку теж був підданцем малого тирана. Як йому було не поважати хлоп­чика, що має таке гарне вбрання і їздить верхи в супро­воді служника? З другого боку, Джорджі постійно чув, як брутально лаяв і висміював Джона Седлі містер Осборн, його давній безжалісний ворог. Осборн називав його тільки старцем, вуглярем, банкрутом та іншими зневажливими прізвиськами. Тож як малий Джордж міг шанувати таку зневажену людину? Через кілька місяців після хлопчи­кового переїзду на Рассел-сквер померла місіс Седлі. Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він дав­но хотів подивитися.

Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, ма­буть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам дове­лося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страж­дань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ла­ска, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи - і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й ви­ходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити!

Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала. Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих