Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

– Що – час? – Айріс підскочила, уявивши, нібито її знову посилають у вікно, і охнула від болю.

– Подряпину вашу припекти. Ледарка Ем Мі на сходах сопе, воду чисту і спирт тягне. Голоситиме як за покійницею, та ви не слухайте. Мода у неї така, стогнати без причини. Рани там і немає, кров давно зупинилася. Шпилька – це хіба зброя? Он у війну з лінг леза зазубрені в хід ішли, і нічого, якось виживали. Кажете, мерзота та, що змилась як лайно під дощем, цю розмальовану Ніту підставити хотіла? Пощастило вам, що вона – ідейна противниця вогнестрілів, зі своїми сміховинними плакатами постійно в газетах сидить. Хай там що, а куля надійніша за дамські витребеньки.

«Не втекли вони. Не могли втекти, не доробивши справу! Там був ще хтось. Швидкий і нереальний… Він забрав снодійний амулет. Увійшов і вийшов, не гаючи часу на пошуки! Знав, що йому треба? Звідки? Замітав сліди? Чи розбирався в магії?» – але з’явилася покоївка, Старий Сем підбадьорливо кивнув, зачинив вікно і вирушив вниз до охорони, і Айріс не стала розповідати про таємничого третього незнайомця. І момент незручний, і історія схожа на фантазію, тому що після довгих роздумів темна постать почала набувати знайомих рис.

– Арман… – ненароком зірвалося з губ.

– Де?! – Ем Мі завзято озирнулася, ніби наміряючись спіймати примару за своїм плечем. – Знову його бачите? Голова болить?

– Вибачте, це я так… Випадково… – ніяково почала виправдовуватись Айріс. – З головою все добре, нею я не вдарилась. А все інше не дуже… Мені б полежати трохи…

Покоївка заметушилася, заохала, дістала чисту нічну сорочку і нову ковдру, попросила підвестися, щоб змінити простирадло, на якому виднілися брудні сліди взуття.

«Тож я вже не вмираю?» – Айріс посміхнулась і, незважаючи на біль, що пронизував тіло від найменшого руху, відчула полегшення.

Раз навіть панікерка Ем Мі перестала закочувати очі і визнала, що колишній чоловік бив її значно сильніше, ніж дісталося пані нареченій, варто було повірити в краще.

– Арманом Майліром його звали? Нареченого вашого першого? – Покоївка намочила рушник у кип’яченій воді і приклала до сорочки, що присохла до рани. – Мені дівчатка знімок із журналу показали, таж я ахнула. Зустрічала я його колись. Гарний був… Коли йшов, жінки озиралися. Жалко його… Ні-ні, це не закид! Диво, що він до весілля вашого дожив. Теж проклятий був, та не магією – марнославством. Шесс-напівкровка, розумієте? Чаклунство чув, тягнувся до нього як кряча бідолашна, а здібностей не мав. На рожен ліз, із силами, яких не можна чіпати, загравав… Зараз пекти буде. Потерпите?

– Потерплю.

Спогади навалилися лавиною, і фізичний біль збляк поряд із болем, що роз’їдав душу.