Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

20 (1)

Щастя Свята було палким та заразним. Я відповіла на поцілунок, втопаючи в його радості, відчуваючи, як в ньому все буквально спалахує від усвідомлення, що мета все-таки досгянута.

– Неймовірно! – вигукнула я. – Ти все-таки зміг це зробити! Вітаю!

– Так, – прошепотів він. – Там була шалена конкуренція! А тепер цілий рік навчання у Штатах! Повірити не можу, що мене все-таки обрали… Якби не ти. Іскро, нічого б цього не вийшло.

– Цілий рік?

Він ніколи не описував подробиць того проекту. З одного боку, я й сама не надто поспішала у нього питати, з іншого, міг би проявити ініціативу. Я ж завжди з задоволенням слухала те, що він розповідав. Та Свят волів не уточнювати деталі.

– Ну, так. Найкращі фотографи світу у менторах. Стільки знань! Я зараз найщасливіша людина у світі! Співати хочеться!

Його і справді мов розпирало від емоцій. Свят не міг встояти на одному місці і півхвилини. Він метався тротуаром, ледь не вискочив на проїжджу частину, на щастя, порожню – велике диво, як для Києва, між іншим.

Я спостерігала за його рухами трохи з подивом. Звісно, у мене бували такі моменти, що танцювати від радості хотілось. Невже я теж виглядала тоді настільки дивною?

Або Свят значно емоційніший за мене.

– Так круто, що тобі все-таки вдалося, – промовила я. – Але ж це виходить, що ми з тобою рік не побачимось?

В тому, що він все-таки поїде, я навіть не сумнівалась. Яке там! Звісно, так! Свят не відмовиться від своєї мрії, а я ніколи його про це не проситиму, хоча наші стосунки на відстані уявляла дуже погано.

Він завмер, почувши мою фразу, але радісна усмішка з уст нікуди не зникла. Хлопець лише почухав потилицю, а тоді знизав плечима.

– Ми переписуватимемось. Крім того, є відеодзвінки. Зараз в світі стільки можливостей для стосунків на відстані, що й не перелічити.

– О, – кивнула я. – Так. Хоча я не надто в них вірю. Ну, в стосунки на відстані.

– Та чого ти, – він поплескав мене долонею по плечу. – Ми принаймні спробуємо! Ну, коли вже так вийшло.

– Ага.

Відчуття дискомфорту не зникало. Поступово і радість Свята, спочатку така яскрава і заразна, почала згасати, а погляди, які він кидав на мене, ставали все більш… Підозрілими.

Щось не те. Знати б, що саме.

– Напевне, – промовила я з сумнівом, – нам з тобою треба відсвяткувати твою перемогу? А ти заодно розповіси, як воно проходитиме, твоє навчання, і який там був конкурс… мені цікаво про все дізнатися. Як ти взагалі почув про цю програму, ну… І таке інше.

 – Звісно, я тобі все розкажу, – всміхнувся Свят. – але сьогодні треба було б лягти спати, ну, нормально.

– Я розумію, в нас були насичені дні, – підтвердила я.

Він взяв мене за руку. За будь-яких інших обставин я б вважала це приємним. Зараз це виглядало насправді мов поганий знак.

Щось не так. Чому він так дивно себе поводить? Чому між нами повисла така напруга?

Свят став ніби… Блідим. Він був у білій футболці, і зазвичай його трохи засмагла шкіра вигідно контрастувала з нею, а зараз сам Свят ніби трохи погас. Він мав мені в чомусь зізнатись, дійшло до мене раптом, але ще не знає, як правильно це зробити.

– Тож, – через силу витискаючи з себе слова, продовжила я говорити правильні фрази, – ми можемо просто десь посидіти, а тоді піти до номеру. Відпочивати.

– Так, але мені ще треба на пошту заскочити. У сусіднє відділення. Приїхало дещо.

– Ну… Добре.

– І завтра я планую встати… Десь о сьомій. Або о шостій. Тож лягти, напевне, треба набагато раніше, не о півночі, а десь о десятій…

– Я ж не сперечаюсь. Хоча не розумію, з чого б то раптом ти став таким жайворонком. Зазвичай ти не поспішав лягати аж до першої.

Ми з ним часто переписувались допізна, хоч для мене це було незвичним. Я краще дотримувалась режиму дня до того, як познайомилась зі святом.

– З чого б то раптом ти став таким жайворонком? – запитально вигнула я брови, дивлячись на нього. – Та говори вже, а не відводь очі! Ну?

Він зітхнув.

– Любаво, – Свят почесав потилицю. – Справа в тому, що…

Його пауза змусила мене напружитись. Я запитально глянула на нього, але вже передчувала. Що саме почую, хоча достовірно знати, звісно, не могла.

– В чому? – перепитала я, намагаючись просто словами заповнити незручну мовчанку.

– Мій літак. Він завтра. В обід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍