Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Розділ 40

Ось уже незабаром місяць, як мене дивним і незрозумілим чином закинуло в іншу епоху. А може навіть в інший вимір. І весь цей час я переважно блукав лісами та селами. Монастирі та фортеці не беруться до уваги. Різні по суті, вони мало чим відрізнялися зовні. Та й по суті, якщо розібратися… Як не крути, ні перше, ні друге не мирне житло, а форпост і гарнізон. І чим озброєні воїни — требниками чи арбалетами, принципового значення немає.

Тому Янопіль я розглядав із цілком зрозумілим інтересом. Час пізній, так що повітря тремтить на кожним димарем, немов у пустелі над розпеченими пісками. Легкий вітерець дме від нас і запахи забирає. На дальньому кутку розбрехалися пси і так само швидко принишкли. Мукають, чекаючи на вечірню дочку, корови, що повернулися з пасовищ,... Стукає молоток по залізу... Може, хто косу для ранкової косовиці клепає, а може — меч кують…

Ясна річ, що мешканця мегаполісу вразити розмірами містечко не могло, але виглядало дуже мальовничо. Кам'яні будинки під гостроверхими черепичними дахами, розташовані швидше по колу ніж «квадратно-гніздовим» способом. Сотні півтори господарських будівель, критих покрівлею простіше — солома та очерет, але не псують загальний краєвид.

Посередині на центральній площі будівля баштового типу. Може мерія, а може лише пожежна дзвіниця. Якщо в ці часи їх уже будували.

Павутиння вулиць не видно за верхівками дерев. Натомість, височіють одразу два храми. Трохи осторонь центру, на пагорбі, церква з православним хрестом і характерними маківками. А біля площі — гостроверхий костел.

Вся ця краса середньовічної архітектури обнесена дерев'яною стіною, що надає картині довершеного вигляду. Як різьблені віконниці на вікнах хати. Користі — приблизно стільки ж. Будь-яке військо переступить, навіть не зупиняючись. А ось захистити спокійний сон жителів від розбійників, що нишпорять в окрузі, такій огорожі цілком під силу. Як віконницям від вітру.

Водночас і ворота є де поставити. І митаря. Щоб усім одразу було зрозуміло: тут не прохідний двір. Треба до міста — плати. Немає грошей – шкандибай далі. Нема чого людей даремно турбувати. А щоб прибулі охочіше розлучалися з грошима і не норовили пролізти задарма, до митаря приставлено стражників. Цілих два…

Один, щоправда, зараз відійшов убік, мабуть, в потребі. Зате другий — пильнує... Точніше, на сонце поглядає. Прикидає, скільки ще до закриття воріт залишилося. Але не дрімає. Нас одразу помітив. Крикнув щось товаришеві, і той поквапився назад. Встав поруч, спираючись на алебарду.

О, а дозорець гукнув не лише його. На стіні біля воріт з'явилося ще кілька голів у шоломах. Вниз не лізуть, отже, стрілки.

— Добрий вечір, панове! — всупереч усім приготуванням у голосі старшого стражника позирала скоріше легка цікавість, ніж занепокоєння. Та й з чого? Відразу ж видно, серйозні люди завітали. Від таких проблем не буває. — У торгових чи яких інших справах прибули? Не гнівайтеся, не з марної цікавості питаю. Бо якщо обоз за вами слідом йде, то треба поквапити погоничів. Стемніє скоро. Ворота зачиняти час. Втім, якщо переконаєте митаря… — кивок у бік збирача податків, який завмер в очікуванні. — Можемо й зачекати трохи. За окрему винагороду.

— Ми що, схожі на купців? — ніби дивуючись, звів брови до перенісся Лев Ольгердович.

— Ні, — поступливо погодився стражник. — Зате схожі на тих, кому купці можуть служити… вірою та правдою.

— Маєш зірке око… — схвально пробурчав княжич, кидаючи монету збирачеві податків. Судячи з того, як той швидко підхопив її, не менше золотого. — Це добре. А підкажи, воїне… де тут у вас можна зупинитись на ніч? Так щоб і нагодували, і блощиці за ніч не обглодали.

— Запитайте заїжджий двір «П'яний джміль». У них ціни вищі, ніж у інших, зате тихо, чисто і готують добре. Он туди прямуйте. Звідси, приблизно десята будівля… Не заплутаєте.

— Добре. Змінишся, зазирни. Розмова до тебе буде.

— Як скажете, ваша милість, — зобразив уклін стражник і хитро примружився. — Чому б і не повечеряти у приємній компанії?

— Буде тобі і приємно… якщо задовольниш нашу цікавість, еее… — князь запитливо замовк.

— Рудольфом мене кличуть, ваша милість.

— Отож, Рудольфе, голодним точно не залишишся… — засміявся Лев Ольгердович. — Тільки поспішай. Думаю, в Янополі багато охочих поговорити… за чужий рахунок.

Заїжджий двір справді шукати не довелося. По-перше, — він розташовувався, як і сказав стражник буквально за сотню кроків від воріт, а по-друге, — сплутати навіть тогочасний готель зі звичайною садибою важко. Де ж іще, навіть у густіючих сутінках, тримають ворота на розпір. А вхід на подвір’я вартує не кудлатий кобиздох, а молодий хлопчина.

Помітивши нас, він припинив лузати насіння, відліпився від підпірки і кинувся навперейми.

— Слава Ісусу Христу! — заволав, безстрашно хапаючи коней під вуздечки. — Панове добрі, якщо ви шукаєте нічліг — не проїжджайте повз! Кращого місця для відпочинку, ніж «П'яний джміль» ви не знайдете в усьому Янополі! Мамою присягаюся!

— Якщо ти тільки знаєш її ім'я, — пробурмотів Аксель, посилаючи свого коня вперед і намагаючись відтерти на бік спритного хлопчака. Одночасно замахуючись нагаєм.

Але хлопець гінко відхилився від нагая зброєносця і, не відпускаючи наших коней, втиснувся між ними.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍