Читати книгу - "Серце Дракона, Вікторія Калінгер"

Саме В цю мить Драган перевів свій погляд на Авіана, тому не помітив, як лице Мири зблідло, а в очах застиг справжній жах. До дівчини прийшло розуміння того, що ведіння, яке вона не раз бачила у своїх снах, нарешті наздогнало її. Сьогодні вона зустрінеться з кошмаром всього свого життя. Руки почали тремтіти ще більше, а в голові нестримно гудіти. Весь світ навкруги ніби розчинився, а в очах все пливло.

Десь, дуже далеко, дівчина почула роздратований голос Драгана.

- Скажи принцу, що ми зараз зустрінемо його.

Потім, до неї дійшло, як кроки старого почали віддалятися, а над головою знову почувся приглушений голос чоловіка:

- І не думай, що наша розмова завершена. Ходімо.

Спочатку, Мира не зрозуміла, чого від неї хочуть, тому стояла на місці, немов закам’яніла. Така поведінка дружини ще більше дратувала Драгана і він, взявши її під руку повів за собою. Та Мира й не пручалася. Просто йшла за Імператором, немов безмовна лялька. Декілька разів дівчина встигла зашпортатися, адже ноги її просто не слухалися. Та за таку свою необережність вона чула лише невдоволене бурчання Драгана.

«Чому вона просто не може втекти, як робила це раніше?» - Думала про себе Мира. Та міцна хватка Драгана на її руці, повертала налякану дівчину до реальності, говорячи, що точно не цього разу.

Як зайшли до зали, Междемира не пам’ятає. Свідомість наче покинула її у цей момент. Дівчина лиш усвідомлювала одне, зараз її ведуть на власну загибель. Довкола лунав шум. Люди, що зібралися в залі, щось жваво обговорювали, спілкуючись між собою. Але Мира їх не чула. Вона взагалі намагалася не дивитися навкруги. Її погляд був направлений прямісінько на стіл та високі крісла, що стояли у центрі зали та були призначені для Господарів цього палацу. Лиш так вона була впевнена, що не зустрінеться поглядом зі своїм кошмаром.  

Нарешті, момент, коли Драган підвів дівчину до високого крісла – настав. Чоловік відсунув крісло, дозволяючи Мирі сісти першою за стіл. І вона сіла, міцно схопившись руками за його дерев’яні ручки. Весь цей час,  Імператриця намагалася не дивитися на людей, що зібралися у залі. Куди завгодно, лише би не на них. Край вуха дівчина чула промову Драгана. От правда, про що саме він говорив вона так і не змогла усвідомити. Адже, її думки були зовсім не тут. Та якщо голос Драгана для Мири звучав немов десь далеко, то інший голос вона розчула дуже добре. І саме цей голос змусив все її тіло закам’яніти від жаху.

Мира й далі намагалася не дивитися на гостей, а тим більше на того, хто зараз, щось говорив до її чоловіка. Страх не дозволяв їй цього зробити. Однак, голос Драгана все ж змусив її смикнутися.

- Миро, кохана, привітай наших гостей. – Чоловік говорив ніжно. Ніби і не кричав щойно на неї в кабінеті. І на мить її погляд зупинився на його обличчі. Вона хотіла кричати, благати його, щоб він забрав її звідси як най далі. Та чомусь, всі слова в німому крику застрягли в її горлі.

«Лице бліде, очі великі та нажахані. Що ж з нею відбувається?!» - Драган дивився на свою дружину і не міг зрозуміти, що з нею трапилося. А вона лиш дивилася на нього, ніби щось благаючи. Невже так на неї подіяла їхня нещодавня розмова. Драгану і на думку не спадало, що він аж так зможе налякати свою дружину. Він цього точно не хотів. Чоловік лише бажав знати правду. І якби не Авіан і той клятий принц, то Мира би все йому розповіла. А тепер доведеться чекати до вечора.

- Вітаю наших гостей у Цитаделі! – Мира нарешті зібрала останні сили, які в неї залишилися і повернулася до гостей, що сиділи в залі. І її нажаханий погляд застиг. Серед натовпу вона все ж змогла побачити того, кого боялася і ненавиділа всі ці роки. Перед нею стояв кошмар всього її життя – принц Острова Вічних Вітрів – Ядер Безжальний.

Неабияких зусиль прикладала Мира, щоб не видати всього того жаху, який накривав її у цю мить з головою. Звісно ж вона помітила, яким поглядом її оглядав принц. Хтивий, жадібний та лютий. Серце не переставало калатати, а мрія втекти звідси якнайдалі ставала все більшою та більшою. Дівчина була готова залишити всіх цих людей, які дивилися на неї, не приховуючи своїх допитливих поглядів.

Вона прагнула сховатися від розлюченого Драгана, з його недоречними питаннями. Якби він тільки знав, як Мира жадала розповісти йому всю правду. Вилити свою душу цілком і повністю, ще в ті дні, до його від’їзду. Так хотіла віддатися тілом і бути ще ближчою до чоловіка, якого покохала всім серцем. Та кожен раз її наче щось стримувало. Тавро, яке так ганебно спотворювало її тіло, починало нестерпно боліти саме в той момент, коли дівчина вже була готова відкритися чоловікові. Можливо, так діяла магія тих земель. А можливо – це був її страх, який ніяк не могла подолати. Дівчина не могла цього пояснити.

Весь прийом Мира сиділа немов загнаний звір. Все чекала, коли ж нарешті закінчаться ці тортури. І ось, урочиста частина скінчилися, і Мира, зіславшись на втому, могла просто піти геть. Втекти подалі від всього цього. Та до тями її привів голос Драгана.

- Мира, виявляється я приїхав вчасно і через тиждень в тебе день народження? – Чоловік уважно розглядав дівчину.

- Пробач, що ти сказав? – Слова Драгана для неї були якимись далекими та нечіткими.

Драган пильно подивився на дружину. Сьогодні за столом вона була вкрай не уважною та якоюсь розгубленою. А до їжі навіть не доторкнулася. Невже це його питання так на неї вплинуло?