Читати книгу - "Якщо кров тече"

чоловіком, який на них напав. У мене б серце розбилося, якби їх не було за цим столом. Амінь.

Голлі відчуває пальцями, як стискається на них долоня Барбари, і чує тихий звук з її горла. Щось таке, що могло бути плачем, якби його випустили.

— А тепер назвіть по одній речі, за що ви вдячні, — каже містер Робінсон.

Вони говорять по колу. Коли випадає черга Голлі, вона каже: вдячна за те, що вона з Робінсонами.

2

Барбара й Голлі намагаються допомогти з тарілками, але Таня кишкає їх із кухні, кажучи натомість поробити «щось різдвяне».

Голлі пропонує прогулятися. Може, до підніжжя пагорба або й навколо всього кварталу.

— Там сніжку гарно нападає, — каже вона.

Барбара згодна. Місіс Робінсон каже їм повертатися до сьомої, бо вони дивитимуться «Різдвяну пісню». Голлі сподівається, що версію з Аластером Сімом, кот­ра, на її думку, єдина з усіх варта перегляду.

Надворі не просто гарно — там прекрасно. Вони самі на всій вулиці, під чобітьми хрустить кілька сантиметрів свіжого білого пороху. У барвистих колах сяйва навколо вуличних ліхтарів і різдвяних вогників кружляють сніжинки. Голлі вистромляє язика, щоб упіймати кілька, і Барбара робить те саме. Обидві регочуть, але коли підходять до підніжжя пагорба, Барбара розвертається до Голлі, і її обличчя серйозне.

— Ну от, — каже вона. — Ми залишились удвох. Чому ми вийшли, Голко? Що ти хотіла спитати?

— Просто як ти почуваєшся, — каже Голлі. — За Джерома я не турбуюся. Його добре вгріли, але він не бачив того, що ти.

Барбара сіпано вдихає. Через сніг, що тане на щоках, Голлі не може сказати, чи не плаче вона. Поплакати може бути добре. Сльози вміють зцілювати.

— Річ не тільки в цьому, — каже вона нарешті. — Тобто не тільки в тому, як він змінився. Як у нього голова ніби перетворилася на желе. Так, воно було жахливо, і воно відчинило двері… розумієш. — Вона прикладає рукавички до скронь. — Якісь двері отут.

Голлі киває.

— Після такого розумієш, що буває геть усяке.

— Якщо існують демони, то чого б не існували янголи? — каже Голлі.

— Це з Біблії?

— Не має значення. Якщо тебе турбує не побачене, Барбі, то що ж тоді?

— Мама з татом могли нас поховати! — вибухає Барбара. — Могли сидіти зараз за столом самі! Не їли б індички з начинням, нічого такого не схотіли б, а їли б, мабуть, якусь к-к-консерву…

Голлі сміється. Не може втриматись. І Барбара не може не приєднатися. На її в’язаній шапці зібралося снігу. Вона здається Голлі дуже молодою. Звісно, вона і є молода, але схожа скоріше на дванадцятирічну, а не випускницю, котра наступного року поїде вчитися в Браун або Принстон.

— Ти розумієш? — Барбара бере Голлі за рукавиці. — Ми були близько. Дуже-дуже близько.

«Так, — думає Голлі, — і ви опинилися там через турботу про мене».

Вона обіймає подругу, і на них осідає сніг.

— Люба моя, — каже вона. — Ми всі близько. Увесь час.

3

Барбара йде сходами до будинку. Усередині на них чекають какао, попкорн і Скрудж, який проголосить, що духи все зробили за одну ніч. Але надворі треба зробити ще останню річ, тож Голлі на мить бере Барбару за руку, а сніг дедалі густішає. Вона простягає картку, яку поклала до кишені перед тим, як приїхати до Робінсонів, на випадок, якщо вона знадобиться. На ній тільки ім’я і номер.

Барбара бере її й читає.

— Хто такий Карл Мортон?

— Психотерапевт, до якого я ходила після Техасу. Я була в нього всього двічі. Мені знадобилося лиш стільки, щоб розказати всю історію.

— Яку історію? Невже то було… — Вона не закінчує. Цього й не потрібно.

— Можливо, я колись розкажу вам із Джеромом, але не на Різдво. Просто знай, що коли тобі треба буде з кимось поговорити, він вислухає. — Вона всміхається. — І оскільки він чув мою розповідь, то може навіть повірити в твою. Хоч це й не важливо. Допомагає саме розповідь. Принаймні мені допомогла.

— Викласти все.

— Так.

— А він не розкаже батькам?

— В жодному разі.

— Я подумаю про це, — каже Барбара й кладе картку до кишені. — Дякую.

Вона обіймає Голлі. І Голлі, котра колись боялася дотиків, обіймає її у відповідь. Міцно.

4

Це і є версія з Аластером Сімом, і коли Голлі повільно їде додому крізь віхолу, вона не може пригадати щасли­вішого Різдва. Перш ніж лягати спати, вона відправляє з планшета повідомлення Ралфові Андерсону.

Коли ти повернешся, на тебе чекатиме посилка. У мене була неабияка пригода, але все добре. Ми поговоримо про це, але розмо­ва почекає. Сподіваюся, ви всі весело зустріли (тропічне) Різдво.

З любов’ю

Вона проказує перед сном молитви, закінчуючи, як завжди, словами про те, що вона не курить, приймає есциталопрам і сумує за Біллом Годжесом.

— Боже, благослови всіх, — каже вона. — Амінь.

Вона лягає. Вимикає світло.

Засинає.

15 лютого 2021 року

Занепад розумового здоров’я дядька Генрі стався швидко. Місіс Бреддок (із жалем) сказала їм, що так часто буває з пацієнтами, котрих віддають під догляд.

Тепер, коли Голлі сидить біля нього на канапі, оберне­ній до широкоекранного телевізора в загальній кімнаті «Пишних пагорбів», вона нарешті полишає спроби з ним поговорити. Шарлотта зробила це раніше — вона за столом на іншому боці кімнати, допомагає місіс Гетфілд з її пазлом. Сьогодні з ними приїхав Джером, він теж допомагає. Він розсмішив місіс Гетфілд, і навіть Шарлотта іноді не втримує усмішки, коли чує добродушну балаканину Джея. Він чарівний юнак і нарешті прихилив до себе Шарлотту. Що нелегко.

Дядько Генрі сидить, розчахнувши очі й рота, а руки, які колись полагодили велосипед Голлі після того, як вона в’їхала в штахетник Вілсонів, тепер обвисли між розведеними ногами. Його штани напнуті, бо під ними підгузок для дорослих. Колись він був рум’яним, а зараз блідий. Колись він був огрядним, а зараз одяг на ньому теліпається, а шкіра звисає з кісток, як стара шкарпетка, що втратила еластичність.

Голлі бере його за руку. Це просто м’ясо з пальцями. Вона переплітає свої пальці з його і стискає, сподіваючись на відповідь, але ні. Їм скоро треба буде йти, і вона рада цьому. Вона почувається винною, але це нічого не змінює. Це не її дядько — його замінила лялька черевомовця в натуральну величину, але самого черевомовця немає, тож ця лялька не наділена мовою. А черевомовець поїхав з міста й не повернеться.

Закінчується реклама засобу від псоріазу, яка змушує цих зморщених і злисілих стариганів горлати її останній рядок: «Покажи більше!», і за нею чується «I Fought the Law» від Bobby Fuller Four. Підборіддя дядька Генрі раніше звисало на груди, але тепер підіймається. І в його очах спалахує вогник — звісно, низької напруги.

На екрані з’являється судова зала, і ведучий ви­водить:

— Хутчій тікай, якщо совість нечиста, — Джон Закон прибув до міста!

Коли виходить бейліф, Голлі раптом розуміє, чому дала підривникові школи імені Макріді те ім’я. Мозок завжди працює, завжди перебирає асоціації й знаходить логіку… принаймні намагається.