Читати книгу - "Салимове Лігво"

сказав він похмуро. — Я поцупив його з маминої скриньки з прикрасами. Якщо вона дізнається, я отримаю прочуханку.

Він роззирнувся довкола. Навіть поки вони розмовляли, тіні помітно подовшали, і обоє відчули імпульс відкладати це й відкладати.

— Коли ми його знайдемо, не дивіться йому в очі, — сказав їй Марк. — Він не може вилізти зі своєї труни, до темряви ні, але все одно може захопити вас своїми очима. Ви знаєте напам’ять бодай щось релігійне?

Вони вже рушили крізь кущі між лісом і недоглянутим газоном Дому Марстена.

— Ну, молитву «Отче наш»…

— Звичайно, це добре. Цю я також знаю. Ми будемо разом її промовляти, поки я забиватиму кілок.

Він побачив вираз на обличчі Сюзен — відразу і напівмлосність — узяв її руку і міцно стиснув. Його самовладання було бентежним.

— Послухайте, ми мусимо. Я певен, протягом минулої ночі він запопав півміста. Якщо ми ще чекатимемо, воно буде все його. Це піде швидко, відтепер.

— Протягом минулої ночі?

— Я бачив це уві сні, — сказав Марк. Голос у нього лишався спокійним, але очі померхли. — Мені снилося, як вони ходять по домах і дзвонять на телефони, і благають, щоб їх впустили. Деякі з людей розуміли, глибоко в душі вони розуміли, але все одно впускали їх. Бо так легше зробити, ніж подумати, що таке зло може бути реальним.

— Це ж просто сон, — тривожно сказала Сюзен.

— Я певен, чимало людей лежать сьогодні в ліжках, із затуленими шторами або з опущеними жалюзі, дивуючись, чи це в них просто якась застуда, чи грип, чи ще щось. Вони почуваються заслаблими, у голові паморочиться. Їм не хочеться їсти. Від самої думки про їжу їх верне блювати.

— Звідки ти так багато знаєш?

— Я читаю журнали про монстрів, — відповів він. — І ходжу в кіно на такі фільми, коли можу. Зазвичай мені доводиться казати матері, що йду дивитися Волта Діснея. Але всьому там вірити не можна. Інколи вони вигадують казна-що, щоби історія вийшла кривавішою[233].

Вони вже підібралися до будинку. «Овва, ми ще та команда, команда вірників, — подумала Сюзен. — Старий учитель, напівсхибнутий від книжок; письменник, одержимий своїми дитячими кошмарами; малий хлопчак, який за фільмами та сучасними копійчаними друкованими страшняками закінчив аспірантуру з вампірознавства. І я? Чи я насправді вірю? Чи параноїчні фантазії заразні?»

Вона вірила.

Як і казав Марк, так близько біля цього дому вже неможливо було глузувати. Всі розумові процеси, сама здатність до розмови були пригнічені якимсь значно фундаментальнішим голосом, котрий волав: «небезпека! небезпека!» словами, які зовсім не були словами. Серцебиття і дихання в неї пришвидшилися, хоча шкіра залишалась холодною через той капіляророзширювальний ефект адреналіну, який у стресові моменти ховає кров до глибин колодязів тіла. Нирки у неї стислися і обважніли. Зір здавався надприродно гострим, очі вбирали кожну скабку і луску фарби на стіні будинку. І все це було спровоковано зовсім не зовнішніми стимулами: нема тут ні людей зі зброєю, ні великих оскалених собак, ні запаху пожежі. Зараз якийсь глибший за її п’ять чуттів вартовий прокинувся після тривалого періоду сну. І його неможливо було ігнорувати.

Вона зазирнула крізь щілину в нижній віконниці.

— Ого, вони там геть нічогісінько не робили, — промовила вона мало не сердито. — Суцільний срач.

— Дайте я гляну. Підсадіть мене.

Вона сплела разом пальці, щоби він міг побачити крізь пролом у планках руїну вітальні Дому Марстена. Він побачив занехаяну коробчасту залу з товстим шаром пилу на підлозі (по ній пролягло чимало відбитків підошов), подерті шпалери, два чи три м’які фотелі, пошрамований стіл. У верхніх кутах кімнати, під стелею, гірляндами висіло павутиння.

Раніше ніж вона змогла б заперечити, він постукав тупим кінцем свого кілка по гачку з вушком, які тримали віконницю замкненою. Запірка впала на землю двома іржавими деталями, і віконниці на пару дюймів рипнули назовні.

— Агов, — запротестувала Сюзен. — Не варто цього…

— А ви що хотіли зробити? Подзвонити в двері?

Він відтиснув убік гармошку правої віконниці і поцюкав по одній із запилюжених, хвилястих шибок. Вона брязнула в кімнату. У Сюзен всередині підстрибнув страх, гарячий і сильний, розпливаючись мідним смаком їй у роті.

— Ми все ще можемо втекти, — промовила Сюзен, майже до самої себе.

Він подивився вниз на неї, і в його погляді не було зневаги, тільки чесність і страх — такий же великий, як і в неї.

— Ідіть, якщо вам треба, — сказав він.

— Ні. Мені не треба.

Вона намагалася проковтнути ту заваду, що застрягла їй у горлі, але без жодного успіху.

— Поспіши. Ти важчаєш.

Він вибив з рами гострі скалки розбитого ним скла, перекинув кілок у другу руку, потім потягнувся всередину і відімкнув вікно. Воно стиха простогнало, коли Марк посунув його вгору, і тоді вже шлях було відкрито.

Сюзен опустила хлопця, і якусь мить вони без слів дивилися на вікно. Потім вона ступила вперед, штовхнула праву віконницю, відчиняючи її цілком, і поклала руки на скабкувате підвіконня, готова підтягнутися. Той страх у ній нудив своєю величчю, оселений у її череві, мов якась жахлива вагітність. Нарешті вона зрозуміла, як почувався Метт Бьорк, коли він пішов нагору сходами до того, що чекало його в гостьовій кімнаті.

Зазвичай вона завжди свідомо або несвідомо оформлювала страх у просте рівняння: страшне = невідоме. І для розв’язання такого рівняння треба просто звести проблему до простих алгебраїчних членів, таким чином: невідоме = рипнула мостина підлоги (чи будь-що), рипнула мостина = нема чого боятись. У сучасному світі всі жахи можна вивалашити простим застосуванням транзитивної аксіоми рівності. Звичайно, деякі страхи виправдані (не сідай за кермо, коли така налигана, що до пуття не бачиш; не простягай дружньо руку до оскалених собак; не паркуйся з хлопцями, яких не знаєш — як воно там, у тому старому анекдоті: «шпилимося чи гуляємо?», але до цього часу вона не вірила, що є страхи, непіддатні осягненню розумом, апокаліптичні і майже паралізуючі. Це рівняння було нерозв’язним. Вже саме рішення рухатись уперед було геройством.

Вона підтягнулася плавним напруженням м’язів, перекинула через підвіконня одну ногу, а потім зіскочила на вкриту пилом підлогу вітальні й роззирнулася. Там чимось тхнуло. Цей запах сочився зі стін мало не ввіч видимими міазмами. Вона намагалася себе запевнити, що це просто гнилий тиньк або вологі накопичення посліду всіх тих тварин, які були гніздилися за цими проламаними дранками — байбаки, пацюки, можливо навіть пара єнотів. Але цей запах був потужнішим. Глибшим за сморід тварин, більш в’їдливим. Він навіював їй думки про сльози, блювоту, чорноту.

— Агов, — стиха погукав Марк. Над підвіконням маяли його пальці. — Треба трішки допомоги.

Вона перехилилася назовні, вхопила його під пахви і підтягнула, поки він не вчепився міцно за підвіконня. Далі він уже гнучко махнув досередини сам. Його ноги в кросівках гупнули на килим, а потім будинок знову завмер.

Вони впіймали себе на тому, що дослухаються до цієї дрімоти, причаровані нею. Схоже, тут не було навіть того слабенького, тоненького дзижчання, яке з’являється у цілковитій тиші — голосу нервових рецепторів, які ліниво працюють на нейтральній передачі. Тут була тільки велетенська, мертва беззвучність і биття крові