Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

інший екран, а потім на ряд пере­микачів.

— Тридцять чотири, — сказала вона.

— Упевнена?

Охоронці підійшли до дверей. Їхня коробка здригнулися від удару чимось важким.

— Тридцять чотири, — повторила вона.

Я знайшла в ряду перемикач, позначений цифрою «тридцять чотири». Двері знову затряслися. Меллорін застогнала від страху й болю.

Я поклала кінчик пальця на перемикач, і в цю мить мої думки зійшлися в одне щире, повноцінне усвідомлення, що я стану тією, яка за гральним автоматом зірвала найгірший у світі джекпот.

Визволення єдинорога таким чином не принесе жодної користі. Його знову впіймають, тут, у бункері. Охоронці озброєні й цілковито контролюють свої відчуття та навички, тож можуть навіть застрелили його. Ми зазнали невдачі, і незабаром усі будемо мертвими, включно з єдинорогом.

Був лише один шанс, одна дія, яка може врятувати і єдинорога, і всіх нас.

Я — дівчина посеред лісової галявини. Я — сокільниця шаха. Я — Маржан Дастані на глибині п’ятиста футів під землею, у звіринці Гораціо Прендерґаста. Я є живим втіленням гірканського роду, і є речі, які повторюватимуться знову і знову, не через фатум чи прокляття єдинорога, а лише тому, що люди просто не змінюються.

Тому іноді єдиний вихід — це хаос.

Я відчинила всі клітки.

Розділ тридцятий. Воля

Якусь мить нічого не відбувалося. Звірі, яких ми могли побачити на екранах, все ще стояли на порозі своїх вольєрів у приголомшливій тиші. Охоронці, лікарі — всі завмерли на своїх місцях.

Десь у кінці коридора пролунав одиночний постріл. Потім іще один. Камери спостереження вимикалися одна за одною. По той бік дверей почав наростати шум, какофонія з виття, ревіння й гарчання, що злилися в одну мстливу ноту. Грюкіт у двері перейшов від гнівного до відчайдушного. У повітрі запахло димом. Охоронці благали, потім закричали, а потім стукіт у двері припинився.

Проте шум від звірів продовжувався. Вони гуркотливою хвилею проносилися повз нас. Лопотіння крил, човгання й тупіт маленьких та великих ніг, дзенькіт скла, брязкіт металу. Вони всі пробігали повз нас, а ми заціпеніло мовчали. Ми майже не дихали.

Нарешті в коридорі знову запанувала тиша. Ні звуків тварин, ні людей. Ґрейс зітхнула з полегшенням. Меллорін застогнала, а потім сіла, обхопивши голову руками.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Справи пішли трохи не за планом, — відповіла Ґрейс.

— Ми все ще живі, — сказала я.

— Поки що, — поправила мене Ґрейс. — Нам потрібно вибиратися звідси.

Вона прочинила двері на кілька сантиметрів і визирнула в коридор, а відтак махнула рукою, щоб ми йшли за нею. Я допомогла Меллорін підвестися, і ми разом покинули оперативний зал.

Звіринець перетворився на руїни з битого скла, розбитої плитки та мерехтливих лампочок, що звисали зі стін на кабелях. Повітря просочилося густим димом, серед завалів то там, то сям потріскували омахи полум’я. Десь далі по коридору голосила сигналізація. Проте не було жодного натяку на охоронців, що грюкали в двері.

Моя голова все ще пульсувала від пісні Меллорін, а ревін­ня сигналізації та задушливий запах диму в моїх легенях також не поліпшували мого стану.

— У ліфт, — сказала Ґрейс, кашляючи. Ми втрьох, похитуючись, попрямували коридором повз порожні вольєри: Меллорін змушена була спиратися на нас обох.

Коли ми підійшли до ліфта, я відчула запах чистого, свіжого повітря, а за мить зрозуміла чому. Двері ліфта були відчинені, а сам ліфт був вирваний із шахти й валявся в коридорі. Він лежав перевернутий набік серед уламків. Я зазирнула в порожню шахту. На самому верху металеві двері були вирвані з м’ясом.

— Що ж, справи кепські, — сказала Ґрейс.

Ми озирнулися на пройдений шлях у диму. У коридорі було тихо і спокійно. Але вдалині вчувалося відлуння підо­зрілих звуків.

— Звідси має бути інший вихід, — сказала я.

— Перевірмо другий кінець коридору, — запропонувала Ґрейс.

Я повернулася до Меллорін.

— Ти можеш іти? — запитала я.

Вона кволо кивнула.

— Тоді ходімо, — сказала я.

Я зробила лише кілька кроків, як щось схопило мене за руку й затягло в один із вольєрів.

— Допоможи мені, — прошепотів знайомий голос.

Знадобилася мить, аби розвіявся дим, а коли це сталося, я побачила закривавлене й перелякане обличчя доктора Батіста.

Я просунула руку йому під плече.

— Ми вибираємося звідси, — сказала я. — У якому напрямку нам краще піти?

Він указав пальцем далі по коридору. Саме тоді в темній глибині вольєра щось заворушилося, і ми обоє підскочили. Разом ми побігли звідти, залишивши те, що там було.

Ми наздогнали Меллорін та Ґрейс, і вже вчотирьох пробиралися крізь дим, уламки та згарища в інший кінець коридору. Ми повернули наліво і пройшли через лазарет. Приміщення було розгромлене. Процедурні столи повиривані з підлоги й перевернуті догори дном. Оголені флуоресцентні лампи звисали з потрощених світильників і мерехтіли. Умивальник був відірваний від водопроводу, і вода вільно витікала з потрощених труб. Але попри весь хаос, у кімнаті було тихо, за винятком приглушених гудків та поклацувань медичного обладнання. Ці моторошні звуки притягували мене, бо в таких місцях я не часто бувала. Я зупинилася і прислухалася. У мене виникло нераціональне бажання зупи­нитися й побути з тими звуками, так наче вони були маяками, що вказували мені дорогу до того, що я втратила.

— Маржан, — прокричала Ґрейс, — що ти робиш?

Вони з Меллорін уже були біля дальніх дверей. Доктор Батіст не відставав. Я стріпала з себе тугу й увійшла з ними у таку велетенську кімнату, що там міг би вміститися причіп фури.

Повсюди валялися рештки після розрізнених сутичок. Розсип білих, пухнастих пір’їн, що тріпотіли від невидимого вітерцю. Стріляні гільзи. Зламана зброя. Один чорний черевик, порожній і грубо розшнурований.

Доріжка зі світла від промислових ламп, установлених серед високих стельових балок, звивалася по широкій рівній підлозі до тунелю, освітлюваного червоними аварійними лампами, що вигинався вгору і зникав з поля зору. З обох боків і над нами кімната була занурена в темряву, достатньо глибоку, щоб умістити всіх чудовиськ, яких я лише могла уявити. І не лише мені ввижалися чудовиська. Інші троє зупинилися на вході. Усі вдивлялися в тіні.

— Це вхідна секція, — сказав доктор Батіст. — Цей тунель веде на поверхню.

— Ви впевнені, що нема іншого шляху? — запитала Меллорін, із сумнівом дивлячись на освітлену доріжку.

— Інший шлях звідси на ліфті, — відповів доктор.

Ніхто не поворухнувся. Ніхто не хотів заходити першим.

— У тебе не залишилося в запасі одного з твоїх