Читати книгу - "Хто боїться смерті"

гаразд, але насправді, як мені здавалося, все було гаразд лише в Лую.

Жити з народом ва було дивно. Якщо забути про те, що мене ніхто не торкався, я була в захваті від цих людей. Тут мені були раді. А ще я вивчила, як кого звуть і в кого яка вдача. У наметі біля нас жила одна пара, Ссаква та Ессоп. Вони мали п’ятьох дітей, у двох з яких був інший батько. Ссаква та Ессоп були жвава парочка, яка сварилася й дискутувала з усіх питань. Вони частенько кликали Мвіту та мене їх розсудити. Наприклад, мене покликали розв’язати суперечку про те, чого в пустелі більше — твердої землі чи піщаних дюн.

— Хто міг би відповісти на це запитання? — сказала я. — Нема такої людини, яка побувала б усюди. Навіть наші мапи обмежені та застарілі. Та й хто може сказати, що пустеля повсюди?

— Ха! — вигукнув Ессоп, тицьнувши дружину в живіт. — Бачиш, я казав правильно! Я переміг!

Діти в селі Ссолу були самостійні в доброму розумінні цього слова. Вони постійно десь комусь допомагали чи в когось навчалися. Усі були їм раді. Навіть дуже маленьким. Навчившись ходити, дитина переходила під загальну опіку. Якось я побачила, як десь дворічну малу погодувала мати, а тоді та побігла щось розвідувати. Кілька годин по тому я угледіла, як дівчинка обідає з іншою родиною на іншому боці села. А ввечері того ж дня я бачила, як вона вечеряє разом із Ссаквою, Ессопом і двома їхніми дітьми!

Звісно, до мене часто навідувалася Еєсс. Ми часто їли разом. Їй подобалося, як я готую; вона казала, що я кладу в їжу «дуже багато спецій». Приємно було трохи посидіти в тіні, але коли приходив Мвіта і крав у неї трохи моєї уваги, вона завжди дратувалася.

Передусім же Ссолу було зручне для мене тим, чим відрізнялося від усіх відомих мені спільнот. Тут усі могли розвести кам’яне багаття — просто знали, як це робиться. А своїми співами я радувала людей, яких також смішило, коли мені на плече сідав птах. Те, що мій спів так їх заспокоює, їх не бентежило.

Ва не були чаклунами. Містичні аспекти знали тільки Ссайку і Тінґ. Але джуджу було частиною їхнього способу життя. Воно було таке звичне, що ва не відчували потреби зрозуміти його повністю. Я жодного разу не питала їх, звідки вони знають ці дрібні трюки — інтуїтивно чи завдяки навчанню. Питати про це видавалося неґречним — усе одно що спитати в людини, як вона навчилася контролювати сечовипускання.

Моя мати була схожа на ва тим, що приймала все непоясненне та містичне. Але коли ми дісталися Джвагіра, а отже, цивілізації, це довелося приховувати. У Джвагірі знати джуджу можна було лише таким старійшинам, як Аро, Ада чи Нана Мудра. Для всіх інших джуджу було мерзотою.

«Якою я була б, якби виросла тут?» — замислювалася я. Еву їх геть не бентежили. Вони прийняли Мвіту як свого. Обіймали його й тиснули йому руку, плескали по спині, пускали до нього своїх дітей. Йому однозначно були раді.

Та все ж вони не могли торкнутися мене. Навіть у Джвагірі люди випадково зачіпали мене на ринку. Коли я була малою, люди постійно смикали мене за волосся чи мацали його, а ще я чимало билася з іншими дітьми. Це була моя єдина претензія до мешканців кочового поселення Ссолу.

Розділ 44

Коли я не йду назустріч долі, вона йде до мене. Ці дні перед усамітненням насправді були початком процесу, на який натякав Ссайку. Ми провели з Червоним народом усього три коротких дні. До усамітнення залишалося чотири. Щоб розслабитися, цього часу було відверто замало.

Однак я прокинулася розслабленою, вдоволеною, відпочилою. Мвіта обвивав рукою мою талію. Надворі я чула гудіння бурі Ссайку. За цим шумом проступала балаканина людей, які розпочинали денні справи, мекання кіз і плач немовляти. Я зітхнула. Ссолу дуже багато в чому нагадувало дім.

Я заплющила очі, думаючи про матір. Вона зараз, певно, була надворі й доглядала сад. Можливо, згодом вона піде до Ади чи зазирне до батькової кузні, щоб дізнатися, як ідуть справи у Джі. Я дуже за нею сумувала. Сумувала за часом, коли не було необхідності… мандрувати. Я сіла і відкинула назад довге волосся. Пальмове волокно, яким я його перев’язала, розв’язалося. Мої руки машинально почали заплітати косу, як зазвичай, але раптом намацали його. Тоді я згадала, як Ссайку сказав, що мені слід не заплітати волосся в коси.

— Дурня, — пробурчала я, заходившись шукати волокно.

— Що? — ледь вимовив Мвіта, який лежав обличчям до килимка.

— Я просто загубила…

У наш намет зазирала крихітна біла голівка, в якої із дзьоба звисала маленька червона сережка. Голівка тихенько свиснула. Я засміялася. Цесарка. У Ссолу ці вгодовані покірні птахи вешталися повсюди так само вільно, як діти, і розуміли, що не можна наближатися до бурі. Я загорнулася в рапу, сіла і заклякла. Я відчула той дивний запах, який завжди з’являвся, коли відбувалося щось чарівне. Птах прибрав голову з мого намету.

— Мвіто, — прошепотіла я.

Він швидко підвівся, пов’язав рапу в себе на талії та взяв мене за руку. Схоже, він теж помітив запах. Чи принаймні відчув, що щось не так.

— Оньє! — гукнула знадвору Діті. — Вийди-но сюди!

— Тільки повільно, — додала Лую. Судячи з голосів, вони обидві були за кілька ярдів від нашого намету.

Я понюхала повітря, і мій ніс наповнився дивними потойбічними пахощами. Мені не хотілося виходити з намету, але Мвіта підштовхнув мене і притиснувся до мене ззаду.

— Вперед, — прошепотів він. — Поглянь цьому в очі. Більш нічого ти зробити не можеш.

Я насупилась і штовхнулась у відповідь.

— Я не мушу нічого робити.

— Не будь боягузкою, — відрізав Мвіта.

— Бо інакше що?

— Ми не для цього пішли з дому, — сказав він. — Пам’ятаєш?

Я втягнула повітря крізь зуби. Страх стиснув мені легені.

— Я вже не знаю, нащо пішла з дому. І не знаю, що там… чекає на мене.

Мвіта пирхнув.

— Ти знаєш, що мусиш зробити.

На які саме мої думки він так відреагував, я точно не знала.

— Вперед, — сказав він і підштовхнув мене знову.

Я безупинно думала про відхід, про те, що під час