Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Аби забезпечити ліпші, ані ж у Білорусі, умови просування, король висилає на Сіверщину війська генерала Лягеркрона. Проте той заблукав у білоруських лісах і вийшов до важливих стратегічних пунктів Сіверщини Мглина і Почепа лише після того, як там встигли закріпитись російські війська генерала Іффлянда. Дезорганізований Лагеркрон, повертаючись назад, не здогадався вступити в інше стратегічно й політичне важливе місто — полковий центр Стародуб, населення якого було готове відчинити перед шведами міську браму. Тим часом 28 вересня російські війська, прокравшись непоміченими густими білоруськими лісами та болотами, поблизу села Лісного атакували шведський корпус генерала Левенгаупта, який мав завдання доправити королеві підкріплення й багатий обоз. Жорстока битва тривала з ранку до пізнього вечора й лише сутінки та рання для тієї пори року хурделиця порятувала шведів від повного розгрому. Тим не менше, з 12—15 тисяч вояків генерала Левенгаупта до Карпа XII зуміли пробитися лише близько 6 тисяч, без обозу та артилерії. Після цього Карпові XII більше нічого не залишалось, як повернути ще далі на південь, на землі Українського Гетьманату.

Гетьман Іван Мазепа розпочав налагоджувати стосунки з союзниками шведського короля ще з 1704—1705 рр., відколи стала очевидною військова перевага Карла XII над своїми супротивниками, а в оточенні Петра І, занепокоєного максимальною мобілізацією всіх наявних ресурсів на боротьбу зі всесильним королем, стали обговорювати плани залучення на цю важливу справу в повному обсязі й українських ресурсів.

Вочевидь, за задумом гетьмана, налагодження таких контактів могло уберегти Україну від фатальної участі на випадок повної перемоги Швеції й виникнення в Карла XII бажання віддячити своєму союзнику на польському троні королю Станіславу Лещинському коштом українських земель. Сподівався Мазепа й на серйозні вигоди на випадок розгортання шведського походу на Москву. Адже шведи, знаючи про прихильність козацького гетьмана й старшини, не мали б вводити на українську територію свої війська, а сміливо рухатись на схід.

Утім усі ці розрахунки української сторони були зруйновані ухваленим під тиском обставин рішенням Карла XII йти на Москву через Україну. Такий поворот справ неминуче тягнув за собою не лише прихід на українські землі шведських військ, але й — російських. То ж не дарма гетьман Мазепа, довідавшись про вступ Карла XII в Україну, у серцях вигукнув: «Диявол його сюди несе. Всі мої плани перевернув. Війська великоросійські за собою в Україну впровадить на неминучу її руїну і нашу погибель!»

«Братія, прийшла наша пора».

Гетьман проти царя

Незважаючи на тверде бажання мати при собі якомога більше козацького війська, на початок осені 1708 р. сили гетьмана Мазепи були мізерно малими. Адже за наказом російського командування близько 3 тисяч козаків послали в Польщу на допомогу Київському та Білоцерківському полкам, 6 тисяч — на Білорусь, під Пропойськ, ще 3 тисячі — до Смоленська. Під повним контролем російського командування перебували й сіверські полки. Безпосередньо під командою регіментаря перебували лише козаки Лубенського, Миргородського й Прилуцького полків, загалом близько 5 тисяч. Проте відмовлятись від задуманого було вже пізно, і 25 жовтня 1708 р. на березі Десни Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: «Братія, прийшла наша пора; воспользуемося представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенныя ими жестокости и несправедливости охраним на будущия времена нашу свободу і права козацкіе от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо и сделать нашу Украйну страною свободною и ни от кого независимою». А виголосивши промову, гетьман повів війська на з'єднання з Карлом XII.

Двадцять шостого жовтня українські війська зустрілись із шведським авангардом полковників Гілленштірна і Хіллса. Увечері 28 жовтня Мазепа прибув до табору Карла XII. По тому відбулась урочиста аудієнція українського гетьмана в короля, на яку він прибув на коні, у супроводі генеральних старшин і полковників. Перед ним несли булаву, а позаду — бунчук як символи гетьманської гідності. Під час першої зустрічі з Карлом XII Іван Мазепа виголосив латиною коротку промову, закликаючи монарха бути милосердним і не тримати зла на українців, які мусили не за власною волею воювати проти шведів. По тому відбулась тривала розмова з королем, узгодження планів на майбутнє.

Проте плани українсько-шведської співпраці почали пробуксовувати вже з самого початку їхньої реалізації, а загалом кампанія стала чи не класичним зразком того, як грандіозний задум може обернутися фатальним фіаско...

Від'їжджаючи до табору шведського короля, гетьман Мазепа залишив у своїй резиденції в Батурині більше трьох тисяч вояків — чотири сердюцькі полки й окремі сотні Лубенського, Миргородського й Прилуцького полків, під загальною командою сердюцького полковника Дмитра Чечеля, осавула Генеральної військової артилерії Фрідріха Кенігсека й батуринського сотника Дмитра Нестеренка. Батуринський гарнізон отримав завдання боронити гетьманську столицю й розміщену в ній Генеральну військову артилерію, очікуючи на повернення гетьмана разом зі шведськими військами. Шведська армія вирушила на допомогу оборонцям Батурина 30 жовтня. Утім її рух сповільнився при форсуванні Десни. Крім того, шведський полковник Гіллерштірн ремствував і стосовно незбагненної неквапливості руху військ, що, як виявилось згодом, призвело до фатальних наслідків.

Тридцятого жовтня в с. Погрібки, що на Десні, відбулась воєнна рада російського командування, на якій ухвалили рішення йти на приступ Батурина. І вже наступного дня під стінами гетьманської резиденції з'явилось близько десяти тисяч кінноти генералів О. Меншикова і М. Голіцина. На вимогу Меншикова беззастережно здати твердиню захисники Батурина не пристали. Утім, аби виграти час, вступили у переговори, висунувши загалом нереальні передумови припинення оборони. І це дало підстави російському генералу в листі до Петра І стверджувати, що «ни малой склонности к добру в них не являєшся, и так говорят, что хотят до последнего человека держатца». Уранці 1 листопада Меншиков віддав наказ про початок обстрілу Батурина. А в ніч на 2 листопада російські війська з двох боків рушили на приступ фортеці й після двогодинного бою («о 2 часу пополуночи») несподівано легко оволоділи гетьманською резиденцією.

Достеменно невідомо, що стало причиною такої короткочасної оборони: чи загалом слабкість оборонних мурів гетьманської резиденції, чи суттєва перевага російської сторони, чи зрада окремих козацьких старшин, натяки про яку містять тогочасні джерела. Значно більше певності є в документах щодо тотального знищення Батурина. Анонімний автор Лизогубівського літопису з сумом писав: «Много там людей пропало от меча... много ж на Сеймі потонуло людей, утікаючи через лід ще некріпкий, много і погоріло, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах,