Читати книгу - "Війна у натовпі"

Коли Сулейман зрозумів, що в'язні більше нікому не потрібні й ніхто ними вже не поцікавиться, він їх виставив зі свого закладу.

Анонім

АБХАЗІЯ З ІНШОГО БОКУ ФРОНТУ

В ході нашого співробітництва з грузинськими друзями активно розроблялися різноманітні плани, в тому числі й терористичних актів в Сухумі. Зважаючи на відсутність у грузинів будь-якої агентурної мережі, наше первинне планування носило суто розумовий характер. Гроші на "проникнення" до країни МВС Грузії так і не виділило. Тепер, перебуваючи в Сухумі, я спромігся мимоволі оцінити ефективність нашого тодішнього планування. "Найпростіший" задум мого авторства — зробити вибух бінарного заряду і розпорошити в замкненому приміщенні вокзалу деяку кількість ОР — инильної кислоти — виявився мертвонародженим, зважаючи на відсутність в країні регулярного транспортного сполучення. Наші подорожі на зворотному шляху здійснювались в основному приватними таксі. Вартість проїзду від Сухумі до кордон — сього 100 карбованців.

Проти цього плану тоді виступив і Корчинський. Він визнав його за такий, що не матиме пропагандистського ефекту. Його власні плани актів, спрямованих проти президента Ардзінби та інших вищих службових посадових осіб абхазького режиму, при всьому їхньому зовнішньому авантюризмі, виявилися на диво легкоздійсненними.

Приймальня місцевого МВС практично не охоронялася, черговий — молодий пацан, озброєний лише пістолетом, рамка металошукача була відсутня, в приймальні вешталося повно відвідувачів, охоронці з кийками. Міністр прийняв нас одразу ж після дзвінка чергового. Кабінет знаходився на другому поверсі двоповерхової казарменої будівлі. Клоїч Іванович у радянській міліції дослужився до звання старшого лейтенанта. Тепер у свої 35 років він — генерал-майор абхазької міліції. В Москві йому навіть подарували справжню генеральську форму радянського міліцейського зразка.

Розмова точилася навколо останніх подій. У зону конфлікту були введені мобільні сили місцевого МВС, До 300 чоловік. Це практично всі "підрозділи готовності". Інша частина "збройних сил" комплектується, у випадку потреби, призовниками віком 16-55 років. Взагалі, на дорогах Абхазії та вулицях Сухумі напрочуд мало озброєних ментів, тільки пости ДАІ мають по одному автомату. Ще перед банком, де ми міняли долари, стояла озброєна охорона. Старий з двома румунськими АК-47 на плечах їв банан.

Запитав я і про "людей з песячими головами". Міністр був категоричний: усіх мавп, після того, як вони почали накидатися на корів, відстріляли. Найбільшу загрозу мирному життю в республіці становить страх перед мінами. Населення боїться переходити по мостах навіть прикордонну мілководну річку Псоу. З цієї ж причини я не відвідав і пам'ятну дачу Сталіна — місце дислокації "Арго". Кажуть, там значні руйнування і "все заміновано". Перевіряти ми не стали, повірили на слово.

Мене цікавила доля російських добровольців, які воювали в Абхазії. Після перемоги їм обіцяли будинки і землі переможених. Деякі мали дурість наполягати на отриманні обіцяного до закінчення трьох років після остаточної перемоги. Якийсь російський патріот виявився достатньо буйним для того, аби організувати ціле поселення новоявлених емігрантів. Абхази здали всіх ФСБ.

На приймальні президента немає вивіски, рамка, щоправда, є. Охорона — хлопці, на вигляд років 15-16- ти. Президент також прийняв нас без зволікань, хвилин через п'ятнадцять. Кабінет більш ніж скромний. Ардзінба чимось нагадав мені Кочаряна, але вигляд мав якийсь згаслий. Його можна зрозуміти: "незалежність" народу набридла, кожна війна — спалах агонії, що надає режиму можливість продовжити своє існування. Ардзінба поставився до абхазької ескапади "Арго" скорше поблажливо — знайшли на чиєму боці воювати! — бо добре знав наших союзників.

Що б там не говорили про грузино-абхазькі взаємини, явної ворожнечі в запіллі не спостерігається. В Сухумі нас підвозив до вокзалу водій-грузин. Він розповідав, що ті, хто не піддалися паніці й не побігли, не трапилися переможцю під гарячу руку, в масі своїй вижили. Міжміський зв'язок в Абхазії досі здійснюється через Тбілісі. На Інгурі-ГЕС, де разом працюють мешканці Грузії й Абхазії, зарплата сплачується в ларі. "Абхази", в масі своїй російські спеціалісти, сильно обурюються. Близько 50% абхазців, за віровизнанням мусульмани, — певно, єдині на Землі, котрі їдять свинину і п'ють вино.

Російський диктат у регіоні відчутний. Курс карбованця до долара США такий самий, як і в Росії. На рейді Сухум — ва воєнних кораблі під російськими прапорами.

Ми оселилися в санаторії РВСН. Величезні генеральські котеджі на сто кімнат стоять порожні. Перерозподіл готельного бізнесу є, напевне, найбільшою із закулісних махинацій у республіці. Падіння цін, конкуренція з боку сусідніх російських "здравниць". Подейкують, ніби місцеві об'єкти практично задарма скуповуються іноземцями. Представнику ОБСЄ приписують фразу: "Що довше триватиме війна, то нижче впадуть ціни на нерухомість".

Всі іноземці, яких я відвідав у Сухумі, належали до різноплемінної орди "миротворців". За офіційними даними місія ООН у Грузії й Абхазії налічує всього 90 військовослужбовців. Не сказав би. Всі іноземці якісь "палені": з Лівану, Албанії, Анголи, в основному — "чорні". В Сухумі та Піцунді "миротворці" зайняли найкращі будинки, в них подають навіть гарячу воду. В Піцунді швейцарціз Міжнародного Червоного Хреста "відірвали" котеджі, де жили радянські вожді. На флагштоках — прапори країн-учасниць екзотичних кольорів. Між ними на мотузках майорять жіночі труси "совкової" кольорової гами, навіть рожеві. Чимало "миротворців" з Африки попривозили з собою дружин і дітей, добре, що клімат дозволяє. Начальник санаторію скаржився:

— Почувають себе як вдома: все засрали під пальмами.

"Миротворцям" живеться непогано. Після вибуху, що коштував життя трьом з них, інші відмовилися їздити на патрулювання, хвецяють на білих автомобілях у своїх справах. Користуючись власною недоторканністю, ввозять масу товарів, цілі рефрижератори. Привозять пиво, цигарки, жуйку. Вивозять, в першу чергу, лісові горіхи, які їм продає місцеве населення. Наштовхнувшись на штабелі ящиків у їхньому офісі, я подумав: гуманітарна допомога, виявляється, це горіхи. Продають урожай туркам, ті додають їх у свій "чоколад".

Спочатку в Боснії мене дивувала неприязнь місцевих сербів до іноземних "миротворців" різного роду, що "стояли" від ООН або від НАТО. Перші ж спостереження виявили причину: "миротворці" були заклопотані лише тим, аби по дорожче продати власну недоторканність. Ламіновані картки-посвідчення особи, що забезпечують безкоштовний і безконтрольний проїзд, місця в конвоях, дефіцитні товари "першої необхідності".

На шляху з Хорватії до Сараєво мішок кави в зернах, переходячи з рук до рук від хорватів до французів, від французів до співвітчизників і далі до мусульман, дорожчав від 150-200 до 800-1000 доларів США. В обложеному Сараєво, як відомо, ніхто не уявляв собі життя без ранкового горнятка цього ароматного напою. З легкої руки "миротворців" трофеї балканської війни розповзалися на Захід і на Схід. В тому числі й такі небезпечні іграшки, як стріляючі ручки або міни-ловушки, що маскувалися, наприклад,