Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

великий успіх у жінок. Тепер події розвивалися надзвичайно швидко, але й це була не новина. Він ніколи не відзначався сентиментальністю в цьому питанні. Виходить, річ не тільки у швидкості процесу або в усякому разі не тільки в ній. Тоді щось, либонь, не так у Ребеці Свенссон?

Звичайно, вона молода, вродлива й мала б захоплюватися чимось іншим, замість полювати на спітнілих та виснажених журналістів середніх літ. Крім того, щось було в її погляді, в чергуванні рішучості та сором’язливості й у випадкових, на першу думку, дотиках до його рук. Усе, що спочатку видавалося йому таким мимовільним, тепер скидалося на певний замір.

— Як мило з вашого боку. Я довго у вас не затримаюся. Не хочу зіпсувати вам роботу над якоюсь статтею, — промовила Ребека.

— Беру на себе всю відповідальність за зіпсовані статті, — відповів журналіст, спробувавши всміхнутись у відповідь.

Але усмішка в Мікаела вийшла якась роблена. Ураз він уловив у жінчиних очах щось дивне: раптовий лід за мить знову обернувся на свою цілковиту протилежність — на теплоту й ніжність, як у великої актриси, що демонструє свої здібності. Мікаел ще більше впевнився, що тут щось негаразд. Проте, що саме, він ніяк не міг уторопати й поклав собі не виявляти й знаку підозри, принаймні поки що. Йому хотілося зрозуміти, що ж відбувається. Блумквіст усвідомлював, що розібратися в цьому надважливо.

Вони рушили далі Беллмансґатаном. Правда, вести її до себе додому Мікаел більше не збирався, але йому потрібен був час, щоб усе з’ясувати. Він знову подивився на неї. Вона й справді була страшенно красива. Та Блумквістові раптом спало на думку, що його підкорила не її врода, а щось невловніше, здатне переносити людину в інший світ, відмінний від гламуру модних журналів. У ту хвилину Ребека Свенссон уявлялась йому загадкою, яку він мусив розгадати.

— Гарні квартали, — сказала вона.

— Так, непогані, — замислено відповів Мікаел, глянувши в бік паба «Бішопс армс».

Навпроти пивниці, під ліхтарем, трохи далі на перехресті з Тавастґатаном, стояв худий довготелесий чоловік у чорній бейсболці, вивчаючи мапу. Його легко можна було сприйняти за туриста. У руці він тримав коричневу сумку. На ньому були білі кросівки й чорна шкіряна куртка з хутряним коміром. У звичайній ситуації Блумквіст напевно не звернув би на нього уваги.

Однак тепер він був не просто сторонній спостерігач, тож чоловікові рухи видались йому нервовими й напруженими. Це, звісно, можна було б пояснити надмірною підозріливістю, але Мікаел і справді вважав: у тому, як чоловік поводиться з мапою, прозирає якась удаваність.

Раптом «турист» підвів голову й подивився на Мікаела та жінку, вивчаючи їх якусь мить, а тоді знову втупився в мапу. Відчувалося, що йому незатишно й він хоче сховати обличчя під бейсболкою. Щось у цій нахиленій, немов переляканій голові було Мікаелові знайоме, і він знову глянув у темні очі Ребеки Свенссон.

Дивився він довго й пильно, і вона обдарувала його сповненим ніжності поглядом. Проте він не відповів на той вияв уваги, а й далі зосереджено вдивлявся в неї. Її обличчя застигло, і тоді Мікаел Блумквіст усміхнувся їй.

Він усміхнувся, бо раптом усе зрозумів.

Розділ 22

23 листопада, вечір (за шведським часом)

Лісбет устала з-за стола. Їй не хотілося більше надокучати Авґустові. Хлопчик і так був під сильним тиском обставин, а її ідея видавалася божевільною від самого початку.

Це так типово — покладати великі надії на бідолашних савантів! Те, що зробив Авґуст, уже вражало. Вона вийшла знову на терасу й обережно помацала рану, що й досі боліла. Позаду почулися звуки — швидке дряпання на папері. Вона повернулась і знову підійшла до кухонного стола. А за мить усміхнулась, бо Авґуст написав:

23 x 3 x 19.

Лісбет сіла й сказала хлопчикові, тепер уже не дивлячись на нього:

— Окей! Вражає. А тепер трохи ускладнимо завдання. Візьми 18 206 927.

Авґуст зіщулився над столом, і Лісбет подумала, що це, певно, нахабство з її боку — відразу підкинути хлопчикові восьмицифрове число. Але, щоб мати взагалі бодай шанс на удачу, їм треба піти ще далі. Її не здивувало, що Авґуст знову почав нервово розгойдуватися взад і вперед. Однак за кілька секунд він нахилився й написав на своєму аркуші паперу:

9 419 х 1 933.

— Дуже добре, а що ти скажеш про 971 230 541?

І Авґуст написав:

983 x 991 x 997.

— Чудово, — вигукнула Лісбет і запропонувала ще одне число і ще…

Позаду чорної кубічної будівлі у Форт-Міді з дзеркальними скляними стінами, неподалік великого обтічника з антенами, на стоянці, переповненій машинами, розмовляли Алона й Ед. Ед вертів у руках ключі від авто, поглядаючи в бік електрифікованої огорожі й довколишнього лісу. Йому треба було в аеропорт, і він казав, що вже спізнюється. Проте Алона не хотіла його відпускати.

Вона тримала руку в нього на плечі й хитала головою.

— Це ж чудово.

— Так, знаменито, — відповів він.

— Отже, всі виловлені в групі «Павуки» кодові слова: Танос, Чародійка, Земо, Алкема, Циклон та інші — об’єднує те, що…

— …так звуть ворогів Оси в перших випусках коміксів.

— Здуріти можна!

— Якому-небудь психологові це, напевно, було б весело.

— Тут має бути якась нав’язлива ідея, до того ж глибока.

— У мене виникає відчуття, що це справжня ненависть, — сказав він.

— Сподіваюся, ти будеш обережний.

— Не забувай, я теж колись був у банді.

— Це було дуже давно, Еде, багато кілограмів тому.

— Вага тут ні до чого. Як там тепер кажуть: можна забрати хлопця з гетто…

— …та не можна забрати гетто з хлопця.[38]

— Так, від цього не відпекаєшся. Крім того, в Стокгольмі мені допомагатиме Радіотехнічний центр збройних сил. Їм теж свербить раз і назавжди знешкодити цю гакерку.

— А якщо дізнається Джонні Інґрем?

— Буде недобре. Але, як ти розумієш, я підстелив трохи соломки. Навіть обмінявся кількома словами з О’Коннором.

— Я так і думала. Можу я для тебе щось зробити?

— Так.

— Катай!

— Інґремова команда, гадаю, в курсі всіх деталей шведського поліційного розслідування.

— Вони що, підслуховують їх?

— Або в них десь є джерело — либонь, який-небудь кар’єрист у СЕПО. Якщо я з’єднаю тебе з двома своїми найкращими гакерами, ти зможеш у цьому покопатися.

— Досить ризиковано.

— Окей, забудь.

— Проте мені подобається.

— Дякую, Алоно. Я надішлю тобі більше інформації.

— Щасливої дороги, — сказала вона.

Ед дещо зухвало всміхнувся, сів у машину й поїхав.

Згодом Мікаел не міг навіть пояснити собі, як саме про все