Читати книгу - "Бібліотека душ"

Ото попомучили ми один одного, поки сюди дісталися, скажи?

— Справді, — погодився Бентам.

— Але я так скажу: добре все, що добре закінчується. Бо тепер я нарешті наблизився до мети. — Коул повернувся до нас обличчям. — Друзі! Імбрини! Дивні діти! — Він почекав, коли його голос помандрує в чудернацькі каньйони з їхніми стогонами. — Сьогоднішній день увійде в історію. Ласкаво просимо в Абатон!

Він зробив театральну паузу, чекаючи оплесків. Але їх не було.

— Зараз ви стоїте на землі стародавнього міста, яке колись захищало Бібліотеку душ. Донедавна його ніхто не бачив понад чотириста років і не завойовував за тисячу років. Поки його не знайшов я. Тож зараз ви будете моїми свідками…

Він замовк. На якусь хвилю опустив погляд, а тоді розсміявся.

— І навіщо я зусилля витрачаю? Вам, обивателям, ніколи не зрозуміти, яким важливим є моє досягнення. Тільки погляньте на себе — віслюки перед Сикстинською капелою. — Він поплескав Бентама по руці. — Ходімо, братику. Заберемо те, що належить нам.

— І нам теж! — озвався голос позаду нас. Один з вартових. — Ви ж не забудете про нас, правда, сер?

— Авжеж, ні. — Коул спробував усміхнутись, але в нього не вийшло приховати роздратування через те, що йому нагадали про обіцянку перед усіма. — За вашу вірність я віддячу сторицею.

Разом з Бентамом він рушив уперед второваною стежкою, а вартові стали штовхати нас слідом за ними.

* * *

Запечена під сонцем стежка все розгалужувалася й розгалужувалася, крізь шпичасті пагорби бігли бічні доріжки й канальці. Поза сумнівом, цей маршрут Перплексус відшукав на вимогу Коула, і за останні кілька днів той звідав його безліч разів. Тепер він упевнено вів нас дивними доріжками, що заросли колючими кущами. Кожен його крок випромінював пиху колонізатора. Моє відчуття, що за нами стежать, лише посилилося, неначе пробуравлені в породі отвори були колонією напівзаплющених очей, ув’язненим у камені стародавнім розумом, що поволі пробуджувався від тисячолітнього сну.

Мене аж трусило від тривоги, думки бігли так швидко, що перечіплялись одна через одну. Те, що станеться далі, залежатиме від мене. Зрештою, я потрібен витворам. А якщо я відмовлюся щось робити з душами? А якщо знайду спосіб їх обдурити?

Я знав, що буде далі. Коул уб’є пані Сапсан. Потім почне вбивати інших імбрин, одну за одною, поки я не дам йому те, що йому потрібно. А якщо ні, він уб’є Емму.

Я був недостатньо сильним. Розумів, що здатен на все, аби вони її не скривдили — навіть віддати Коулу ключі до безмежної влади.

А тоді в мене виникла думка, від якої душа пішла в п’яти. А раптом я не зможу? Що, як Коул помиляється і я не зможу побачити глечики з душами або побачити зможу, але взяти — ні? Він мені не повірить. Подумає, що я брешу. Почне вбивати моїх друзів. І якби я навіть переконав його, що це правда (а я не зумію), він може так розлютитися, що все одно всіх повбиває.

Я подумки проказав молитву до свого діда (а мертвим людям узагалі можна молитися?). Ну, я помолився… і попросив, якщо він бачить мене, то хай проведе мене крізь усе це і зробить таким же сильним і могутнім, яким він був колись. «Дідо Портман, — молився я, — я розумію, що це божевілля, але Емма й мої друзі для мене важливіші за цілий світ, цілий проклятущий світ, і я залюбки віддам кожен його шматок Коулу в обмін на їхні життя. Я поганий? Не знаю. Але, думаю, ти міг би зрозуміти. Будь ласка, зрозумій мене».

Я підвів погляд і побачив, що з ведмежого плеча за мною спостерігає пані Сапсан. Наші погляди зустрілися, й вона швидко відвела очi, але я побачив на її брудних щоках світлі борозенки сліз. Неначе вона почула мої думки.

Наш маршрут пролягав крізь стародавній лабіринт звивистих стежок і сходинок, вирізьблених у пагорбах. Ті східці були стерті до півмісяців. А подекуди дорога зовсім зникала, бо її поглинали бур’яни. Я почув, як Перплексус скаржиться, що в нього пішли роки на те, щоб розгадати загадку дороги, яка веде до Бібліотеки душ, а тепер цей невдячний злодій топчеться по ній без жодної пошани. Яка страхітлива образа!

А потім Оливка спитала:

— Чому нам ніхто не сказав, що Бібліотека існує насправді?

— Тому що, моя люба, — відповіла їй імбрина, — це було заборонено. Безпечніше було розповідати…

Тут імбрина замовкла, щоб перевести дух.

— …що це просто казка.

Просто історія. Це стало однією з визначальних істин мого життя. Хоч як я намагався залишити їх пласкими, двовимірними, ув’язненими на папері й у чорнилі, та завжди існуватимуть історії, які відмовляються зоставатися всередині книжок. Ця історія ніколи не була просто історією. Хто-хто, а я знаю: історія поглинула ціле моє життя.

Ми вже кілька хвилин крокували вздовж звичайної на вигляд стіни. Навколо вистогнував свою моторошну пісню вітер: ненадовго вщухав, а потім починав спочатку. Раптом Коул здійняв руку й крикнув, щоб усі зупинилися.

— Ми ще не далеко зайшли? — стурбовано запитав він. — Я клянуся, грот був десь тут. Де картограф?

Перплексуса витягли з юрби.

— Радієш тепер, що не пристрелив його? — пробурчав собі під ніс Бентам.

Коул пустив його слова повз вуха.

— Де грот? — вимогливо запитав він, упритул наближаючись до Перплексуса лицем до лиця.

— Ах, напевно, сховався від тебе, — піддражнив його Перплексус.

— Не випробовуй мого терпіння, — попередив Коул. — Я спалю всі до єдиного примірники твоєї «Мапи днів». Ще до початку наступного року всі забудуть, як тебе звали.

Переплівши пальці рук, Перплексус зітхнув.

— Там, — він показав кудись за наші спини.

Ми його проминули.

Коул потупав до ділянки стіни, яку густо заплів дикий виноград.

Отвір у ній був такий скромний і так добре захований, що його будь-хто б не помітив; не так двері, як дірка в стіні. Коул відгорнув виноград і запхав голову досередини.

— Так! — почув я його вигук. І він вистромив голову та заходився роздавати накази.

— Далі підуть лише важливі люди. Брат, сестра, — він показав на Бентама й пані Сапсан. — Хлопець, — показав на мене. — Двоє вартових. І… — він обвів поглядом натовп. — Там темно, нам знадобиться ліхтарик. Дівчино, ти, — він тицьнув пальцем в Емму.

Мій шлунок зав’язався вузлом, а Емму витягли з юрби.

— Якщо решта вас турбуватимуть, — проінструктував Коул охоронців, — ви знаєте, що робити. — Коул націлив на юрбу револьвер. Усі з криками попригинали голови. Коул зайшовся сатанинським сміхом.

Еммин охоронець заштовхав її