Читати книгу - "Чорнильне серце"

чекати?! — Від обурення голос в Елінор мало не зірвався. Вона важко, мов войовниче налаштований бультер’єр, посунула на Вогнерукого.

Фарид загородив їй шлях, але вона так грубо відштовхнула хлопчину, що той упав на розпечений асфальт.

— Ти, сірникоїде, мороч голову хлопчині своїми барвистими м’ячиками, смолоскипами та плюванням вогнем! — закричала вона на Вогнерукого. — Зі мною в тебе нічого не вийде! Від усієї моєї бібліотеки зостався контейнер попелу! Поліція була в захваті від такого майстерного підпалу! «Але ж вашого будинку, пані Лоредан, вони не спалили! Навіть парк не постраждав, якщо не брати до уваги вигорілої трави на газоні». А що мені будинок? Що мені той чортів газон? Згоріло найкоштовніше, що я мала, — книжки!

Вона квапно відвернулась, але Вогнерукий устиг помітити в неї на очах сльози. І раптом у його душі все ж таки ворухнулося щось схоже на співчуття. Можливо, між ними більше спільного, ніж він гадав: її батьківщина, як і його, була також із паперу й друкарської фарби. У цьому реальному світі вона почувалася, мабуть, такою самою чужою, як і він. Однак свого співчуття Вогнерукий нічим не виказав, а приховав його за іронією й байдужістю, — так само, як вона ховала свій відчай під машкарою гніву.

— А що ж ви собі думали? Каприкорн знав, де ви мешкаєте. І після того, як ви від нього просто втекли, слід було чекати, що він пошле своїх людей до вас. Він чоловік мстивий!

— Он як! І від кого ж він довідався, де я мешкаю? Від тебе! — Елінор замахнулась кулаком, але Фарид перехопив її руку.

— Він не виказував! — вигукнув хлопчина. — Нікого він не виказував! Він повернувся сюди, щоб викрасти одну річ.

Елінор опустила руку.

— Виходить, це правда! — Чарівновустий став поруч з Елінор. — Ти повернувся, щоб забрати книжку. Ти з глузду з’їхав!

— А ти? Що робиш тут ти? — Вогнерукий зміряв Чарівновустого зневажливим поглядом. — Вирішив просто оглянути Каприкорнову церкву й попросити його віддати тобі доньку?

Чарівновустий мовчав.

— Каприкорн нізащо її не віддасть, і ти про це добре знаєш! — провадив Вогнерукий. — Вона — лише наживка, і як тільки ти її схопиш, ви обоє станете його бранцями — можливо, до кінця свого життя.

— Я ж бо хотіла привести поліцію! — Елінор сердито випручала свою руку зі смаглявих Фаридових рук. — Але Мортимер був проти.

— І мав рацію! Каприкорн наказав би сховати Меґі в горах, і ви вже ніколи її не побачили б.

Чарівновустий перевів погляд туди, де за пагорбами мріли темні обриси гір.

— Зачекай, поки я викраду книжку! — сказав Вогнерукий. — Я сьогодні ж таки вночі знову проберуся в село. Звільнити твою доньку так, як минулого разу, я не зможу, бо тепер Каприкорн поставив утроє більше вартових і все село вночі освітлене, як вітрина ювелірної крамниці. Та сподіваюсь, я все ж таки довідаюся, де вони її тримають. Потім можеш робити з цією інформацією що завгодно. А в подяку за мої зусилля ще раз спробуєш повернути мене туди, звідки вичитав. Що на це скажеш?

Така пропозиція Чарівновустому спершу видалася досить розумною, але потім він, трохи поміркувавши, похитав головою й сказав:

— Ні! Мені шкода, але чекати довше я не можу. Меґі, мабуть, і так уже не збагне, чому мене й досі немає. Я їй потрібен. — По цих словах він крутнувся й рушив до машини.

Та не встиг Мо сісти за кермо, як Вогнерукий наздогнав його.

— Мені теж дуже шкода, — сказав він і клацнув Бастиним ножем, відкривши його. — Сам знаєш, я таких номерів не люблю, та іноді доводиться захищати людей від їхнього ж таки дурного розуму. І я не допущу, щоб у цьому селі ти попався, як кролик, у пастку й Каприкорнові лишилося тільки замкнути й тебе, і твій чародійний голос. Твоїй доньці це не допоможе, а мені й поготів.

На знак Вогнерукого Фарид і собі дістав ножика, що його купив у якогось хлопця в одному приморському селищі. Ножик був дуже маленький, курям на сміх, але Фарид упер його Елінор у бік так, що обличчя в неї перекосилося.

— О Господи, ти що, малий мерзотнику, хочеш розпороти мені черево? — закричала вона.

Фарид трохи відступив назад, але ножика не опустив.

— Прибери машину з дороги, Чарівновустий! — наказав Вогнерукий. — І не надумай утнути яку-небудь дурницю! Хлопець не відведе ножа від твоєї закоханої в книжки подруги доти, доки ти не повернешся до нас.

Чарівновустий послухався. Ну, звісно. А що ж йому було робити? Вогнерукий з Фаридом прив’язали обох до дерев одразу за спаленою хатиною, за кілька кроків від своєї тимчасової схованки. Елінор верещала гучніше, ніж Ґвін, коли того витягали за хвіст із заплічника.

— Та помовчте! — гримнув на неї Вогнерукий. — Якщо нас знайдуть тут Каприкорнові люди, нам не поможе ніщо.

На Елінор це подіяло. Вона відразу змовкла. Чарівновустий прихилився головою до дерева й заплющив очі.

Фарид іще раз ретельно перевірив усі вузли. Потім Вогнерукий підкликав його до себе й прошепотів:

— Сьогодні вночі зостанешся стерегти цих двох, а я проберуся до села. І щоб я більше не чув ні про яких духів! Зрештою, цього разу ти будеш не сам.

Хлопчина дивився на Вогнерукого так ображено, ніби той змусив його стромити руку у вогонь.

— Але ж вони прив’язані! — запротестував Фарид. — Навіщо їх стерегти? Розв’язати мої вузли ще не щастило нікому, слово честі! Візьми мене з собою, прошу тебе! Я можу постояти на сторожі, можу відвернути увагу вартових! Можу навіть пробратися в Каприкорнів будинок! Я вмію крастися тихіше, ніж Ґвін!

Але Вогнерукий похитав головою.

— Ні! — різко кинув він. — Сьогодні я піду сам. А коли схочу, щоб за мною ходили по п’ятах, то заведу собі собаку. — І відійшов від хлопця.

День видався спекотний. Небо над пагорбами було синє-синє, і жодної хмаринки. До настання темряви лишалося кілька годин.

У Каприкорновому будинку

У снах я блукав іноді темними будинками, в яких доти ніколи не бував. Незнайомі, похмурі, страшні будинки! Темні кімнати налягали на мене своїми стінами, поки я починав задихатися…

Астрід Ліндґрен. Міо, мій Міо

Двоє вузеньких залізних ліжок одне над одним під побіленою стіною, шафа, стіл біля вікна, стілець, на стіні — порожня полиця, на ній лише свічка, більш нічого. Меґі сподівалася, що з вікна буде видно дорогу чи бодай автостоянку. Але вікно виходило у двір. Там кілька Каприкорнових служниць, понахилявшись, пололи грядки, а в кутку, в дротяній оборі, щось клювали кури. Навкруг двору тягся мур