Читати книгу - "Що впало, те пропало"

що ті двері в банківське сховище. Вистачило двох слів: правило Міранди.

— Дякую за турботу, — вимовляє Піт таким самим ввічливим механічним голосом і відчиняє дверцята машини. — Але в мене нічого не сталося. Справді.

— Та ні, сталося. — Ходжес зітхає, дістає з нагрудної кишені візитну картку і простягає. — Візьми. Якщо передумаєш, дзвони. Що б це не було, я можу допо…

Двері зачиняються. Ходжес проводжає поглядом Піта Саубурса, що стрімко віддаляється, ховає картку назад у кишеню і думає: «Гімно собаче! Я облажався. Років шість тому, навіть два роки тому, він би у мене не викрутився».

Але звинувачувати вік занадто легко. Більш глибинна свідомість, більш аналітична й менш емоційна, розуміє, що він навіть не був близький до своєї мети. Думати зворотне — ілюзія. Піт так підготував себе до битви, що навіть просто фізіологічно не міг розслабитися й розкритися.

Хлопчисько доходить до аптеки «Сіті Драг», дістає із задньої кишені батьківський рецепт і заходить усередину. Ходжес дзвонить швидким набором Джерому.

— Білле! Як пройшло?

— Не дуже добре. Знаєш «Сіті Драг»?

— Звичайно.

— Зараз він отримує за рецептом ліки. Дуй туди. Він сказав мені, що йде додому, але, якщо він піде не додому, я хочу знати, куди він попрямує насправді. Як гадаєш, зможеш за ним простежити? Він знає мою машину. Він не знає твоєї.

— Не питання. Уже лечу.

За три хвилини з-за рогу виїжджає Джером. Він тикається в місце, тільки-но звільнене якоюсь матусею, що забрала двох дітей, занадто маленьких на вигляд, щоб учитися в середній школі. Ходжес рушає, махає Джерому і їде до того місця на Гарнер-стрит, де стоїть на варті Холлі, одночасно набираючи її номер на телефоні. Звіт Джерома можна чекати й разом.

22

Батько Піта, дійсно, приймає Віокс з того часу, як відмовився від оксиконтину, але зараз у нього є великий запас. Складений листок, який він дістав із кишені, входячи до аптеки, це насправді сувора записка від помічника директора з нагадуванням для всіх учнів старших класів, що додатковий вихідний для старшокласників — це вигадка, і що керівництво школи перевірятиме всіх відсутніх цього дня особливо ретельно.

Записку Піт не виставляє напоказ. Білл Ходжес, може, і пенсіонер, але не дурень. Ні, Піт дивиться на неї якусь мить, ніби перевіряючи, що дістав потрібну річ, і заходить в аптеку. Усередині він швидко підходить до прилавка вглибині, де йому привітно посміхається містер Пелкі.

— Йо, Піте. За чим сьогодні прийшов?

— Ні за чим, містере Пелкі, ми всі здорові, але мене тут декілька пацанів шукають за те, що я не дав їм списати домашку з історії. Не могли б ви мені допомогти?

Містер Пелкі хмуриться і прямує до дверей. Піт йому подобається, тому що цей хлопець завжди веселий, навіть незважаючи на те, що його родина пережила неймовірно важкі часи.

— Ану покажи мені їх. Скажу, щоб відчепилися від тебе по-доброму.

— Ні, я сам впораюся з ними, тільки завтра. Коли вони охолонуть трішки. Просто, ну, якби я міг вийти через чорний хід…

Містер Пелкі змовницьки підморгує, мовляв, розумію, я і сам колись був хлопчиськом.

— Звичайно. Заходь за прилавок.

Він веде Піта між полиць, забитих мазями й пігулками, потім заводить до маленького кабінету. Там вони підходять до дверей з великою червоною табличкою «СПРАЦЮВАЛА СИГНАЛІЗАЦІЯ». Містер Пелкі прикриває однією рукою кодову панель, другою вводить кілька цифр, і лунає дзижчання.

— Виходь, — говорить він Піту.

Піт дякує йому, вислизає на вантажну платформу позаду аптеки й зістрибує на покритий тріщинами цемент. Провулок виводить його на Фредерік-стрит. Він озирається навколо, не бачить «Пріуса» колишнього поліцейського й кидається бігти. До Ловер-Мейн-Стрит Піт добігає за двадцять хвилин, і хоч блакитного «Пріуса» ніде не видно, дорогою він робить кілька несподіваних поворотів, про всяк випадок. Ледве він повертає на Лейсмейкер-лейн, його телефон знову вібрує. Цього разу послання від сестри.

Тіна: Розмовляв із мр. Ходжесом? Сподіваюсь що так. Мама знає. Я не розповідала вона сама ДІЗНАЛАСЯ. Будь ласка, не гнівайся на мене. 

«Ніби я можу на неї гніватися», — думає Піт. Якби їхня різниця у віці була на два роки менше, тоді, можливо, між ними й було б якесь суперництво, хоча й тоді навряд чи. Іноді сестра його дратує, але він ніколи не сердився на неї по-справжньому, навіть коли вона зовсім допікає його.

Отже, таємниця грошей розкрита. Але, можливо, йому вдасться переконати їх, що, крім грошей, він нічого не знаходив, і приховати той факт, що він намагався продати майно вбитої людини тільки для того, щоб сестра змогла вчитися в школі, до якої ніколи б не потрапила звичайним шляхом. І та її тупа подруга Еллен залишиться в минулому.

Піт розуміє, що йому не вийти сухим із ​​води, але якоїсь миті — можливо, сьогодні вдень, коли він спостерігав за наближенням стрілок годинника до третьої години, — це стало не таким уже й важливим. Чого йому насправді хочеться, то це відправити записники, особливо ті, з двома останніми романами про Джиммі Ґолда, до Нью-Йоркського університету. Або до «Нью-Йоркер», оскільки це вони в п’ятдесятих надрукували майже всі оповідання Ротстайна. І повідомити про це Ендрю Халлідею. Ага, ткнути його пикою. Халлідей не зможе нічого продати з пізніх робіт Ротстайна якомусь багатому колекціонерові, який стане зберігати їх у потаємній кімнаті з кондиціонованим повітрям поруч зі своїми Ренуарами, Пікассо чи дорогоцінною Біблією п’ятнадцятого століття.

Коли Піт був ще зовсім дрібнотою, він сприймав записники як скарб. Його скарб. Зараз він уже розуміє, що до чого. І не тільки тому, що закохався в грубувату, смішну, а іноді й шалено зворушливу прозу Джона Ротстайна. Ці записники ніколи не належали лише йому одному. Вони ніколи не належали й тільки Ротстайну, що б він там не думав собі, ховаючись від світу на нью-гемпширській фермі. Вони заслуговують на те, щоб їх побачили й прочитали всі. Можливо, невеликий зсув, що оголив край скрині того зимового дня, і був лише випадковістю, тільки Піт у це не вірить. Він вірить, що, подібно до крові Авеля, записники волали з-під землі. І якщо ця віра робить його відмороженим на всю голову романтиком, отже, таким він і є. На деяке лайно таки не насрати.

Пройшовши половину шляху по Лейсмейкер-лейн, він помічає старомодну вивіску книжкового магазину. Така вивіска пасувала б до якогось англійського паба, тільки написано на ній «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», а не щось на кшталт «Відпочинок землероба». Від виду цієї вивіски останні сумніви