Читати книгу - "Айвенго"

справді, цього дня де Брасі постояв за свою лицарську честь і показав, що він гідний слави, завойованої ним у міжусобних війнах того жахливого часу. Склепінчастий перехід у стіні, куди вела брама, став ареною рукопашної сутички двох бійців. Гучно відлунювали під кам'яним склепінням люті удари, яких завдавали вони один одному: де Брасі — мечем, а Чорний Лицар — важкою сокирою. Нарешті де Брасі отримав такий удар, частково відбитий щитом, що розтягнувся на кам'яній долівці.

— Здавайся, де Брасі, — мовив Чорний Лицар, схилившись над ним і здійнявши над зубцями його забрала фатальний кинджал, яким лицарі позбавляли страждань поранених ворогів (зброя ця називалася кинджалом милосердя), — здавайся, Морісе де Брасі, скорися без вагань, бо тобі кінець!

— Не хочу здаватися невідомому переможцеві, — відгукнувся де Брасі кволим голосом, — назви мені своє ім'я або вбий мене. Щоб ніхто не зміг сказати, що Моріс де Брасі здався в полон безіменному простолюдинові.

Чорний Лицар прошепотів декілька слів на вухо повергненому супротивникові.

— Здаюся в полон, — відповів норман, переходячи від упертого тону до повної, хоча й похмурої покірності.

— Йди в передову вежу, — сказав переможець владно, — і там чекай на мої накази.

— Спочатку дозволь повідомити тобі, — сказав де Брасі, — що Вілфред Айвенго, поранений і полонений, загине в палаючому замку, якщо не надати йому негайної допомоги.

— Вілфред Айвенго, — вигукнув Чорний Лицар, — в полоні й гине! Якщо хоч одну волосину на його голові обпалить вогонь, усі мешканці замку накладуть за це головою. Скажи мені, в якій він кімнаті.

— Прямуй сходами нагору, вони ведуть до його кімнати. Якщо твоя ласка, я проводжу тебе, — додав він покірним тоном.

— Ні, йди в передову вежу і чекай моїх велінь. Я тобі не довіряю, де Брасі.

Де Брасі підняв меч, що валявся на підлозі, зняв шолом на знак покірливості й, перетнувши рів, віддав свій меч йомену Локслі.

Пожежа тим часом розгорялася дедалі сильніше; її спалахи поступово проникли в ту кімнату, де Ребекка доглядала за пораненим Айвенго.

— Замок палає! — вигукнула Ребекка. — Пожежа! Як нам урятуватися?

— Біжи, Ребекко, рятуй своє життя, — мовив Айвенго, — а мені вже немає порятунку.

— Я не піду без тебе, — відповіла Ребекка. — Разом урятуємося або загинемо. Але, Боже всесильний, мій батько… Батько! Яка доля чекає на нього?

У цю хвилину двері відчинилися навстіж, і на порозі з'явився тамплієр. Він мав жахливий вигляд: позолочений панцир проломлений і заюшений кров'ю, а пір'я на шоломі трохи обламане, трохи обгоріле.

— Нарешті я знайшов тебе, Ребекко! — сказав він. — Ти побачиш тепер, як я дотримаю свою обіцянку ділити з тобою і горе, і радощі. Нам залишився один тільки шлях до порятунку. Я подолав десятки перешкод, щоб указати тобі цей шлях, — вставай і негайно йди зі мною.

— Одна я не піду, — відтяла Ребекка. — Якщо ти народжений від жінки, якщо є в тобі хоч крапля милосердя, якщо твоє серце не таке жорстоке, як твоя залізна броня, — врятуй мого старого батька, врятуй цього пораненого лицаря.

— Лицар, — відповів тамплієр із властивим йому спокоєм, — усякий лицар, Ребекко, має скорятися своїй долі, хоч би йому довелося загинути від меча або вогню. І яке мені діло до того, що буде з юдеєм?

— Лютий воїне, — вигукнула Ребекка, — я радше загину в полум'ї, ніж прийму порятунок від тебе!

— Тобі не доведеться обирати, Ребекко: одного разу ти змусила мене відступитися, але жоден смертний не доб'ється від мене цього двічі.

Із цими словами він підхопив перелякану дівчину й поніс її геть із кімнати, незважаючи на її відчайдушний крик і на погрози та прокляття, що посилав йому навздогін Айвенго:

— Тамплієре, підлий пес, ганьба свого ордену! Відпусти мерщій дівчину! Зраднику Буа-Гільбере! Це я, Айвенго, тобі наказую! Негіднику! Ти заплатиш мені за це своєю кров'ю!

— Я, мабуть, не знайшов би тебе, Вілфреде, якби не почув твого крику, — раптом мовив Чорний Лицар, який у цю мить увійшов до кімнати.

— Якщо ти справжній лицар, — відповів Вілфред, — турбуйся не про мене, а біжи за тим викрадачем і врятуй леді Ровену і шляхетного Седрика.

— Усіх по черзі, — сказав Лицар, — отож тепер твоя черга.

І, підхопивши на руки Айвенго, він поніс його так само легко, як тамплієр поніс Ребекку, добіг із ним до брами і, доручивши свою ношу двом йоменам, сам кинувся назад до замку виручати решту полонених.

Серед сум'яття Седрик бігав по всьому замку у пошуках Ровени, а вірний Гурт, щохвилини ризикуючи життям, наздоганяв його, щоб відвернути удари, спрямовані на господаря. Шляхетному Саксові пощастило досягти кімнати його вихованки в ту хвилину, коли вона вже зовсім зневірилася в можливості порятунку і, міцно притискуючи до грудей розп'яття, сиділа в очікуванні неминучої смерті. Седрик доручив Ровену піклуванню Гурта, наказавши провести її до передової вежі, шлях куди був уже звільнений від ворогів і ще не був перегороджений пожежею. Покінчивши з цією справою, чесний Седрик поспішив на виручку своєму другу Ательстану, твердо вирішивши за всяку ціну врятувати останнього нащадка саксонського королівського роду. Але винахідливість Вамби вже забезпечила свободу йому самому та його товаришеві.

Коли битва була в самому розпалі, Вамба почав волати щодуху: «Святий Георгій і дракон! Святий Георгію Переможцю, стій за рідну Англію! Ура, наша взяла!» Щоб ці крики були ще страшнішими, він почав гуркотіти іржавою зброєю.

Вартовий, який стояв у суміжній кімнаті, налякався і, розчинивши навстіж зовнішні двері, побіг доповісти тамплієрові, що ворог увірвався до старої зали. Тим часом полонені без будь-яких ускладнень вийшли в цю суміжну кімнату, а звідти пробралися на подвір'я замку, де й розігралася остання сутичка.

Натхненні відчаєм і підбадьорені прикладом свого безстрашного ватажка, захисники замку билися відважно й мужньо. Ребекка на коні була в самому центрі маленького загону, і тамплієр, незважаючи на безладний кривавий бій, весь час піклувався про її безпеку. Він безупинно обертався до неї і, не переймаючись тим, як захистити самого себе, тримав перед нею свій трикутний щит. Час від часу він полишав її, вискакував уперед, вигукуючи бойове гасло, перекидав на землю декількох передових бійців ворога і негайно знову повертався до Ребекки.

Ательстан, який, як відомо читачеві, був великим ледарем, але не боягузом, угледівши на коні жіночу постать, яку так ревно охороняв лицар Храму, уявив, що це леді Ровена і що Буа-Гільбер надумав її викрасти попри її відчайдушний опір.

Він миттю схопив із землі кий, що випав із рук вмираючого бійця, і, розмахуючи ним праворуч і ліворуч, кинувся до загону тамплієра, кожним ударом збиваючи з