Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Король-лицар кінчиком шаблі відсунув геть перерубаний рапорт, яким розраховував поставити на солідну основу свою пропозицію перейти на бік шведів.

— Ніхто нічого не буде клеїти. Йдіть собі й поверніть цю писанину своєму хитрому панові.

— Ваша величність ставить мене в дуже незручне становище, — сказав Петр. — Вальдштейн мені не пан, і я не збираюся повертатись до нього. Я погодився передати цей документ вашій величності, бо з огляду на його важливість боявся, що він може попасти в невідповідні руки. Там є відомості, які можуть бути корисні для планів вашої величності.

— Німецьким укріпленням ми даємо раду й без Вальдштейнових підказок, — відрубав король. — Але мені приємно чути, що ви вважаєте мої руки відповідними. Такі погляди в Німеччині трапляються нечасто. Ви на боці шведів?

— Я на боці кожного, хто відкидає всесвітнє панування Габсбургів, — відказав Петр.

— Ви протестант? — спитав король.

— Я безвірник

Король знову побурів.

— Безвірник! Він безвірник! І каже це з невинною міною, ніби признається, що він бранденбуржець!

— Я чех, — сказав Петр.

— Але якщо ви безвірник, то якого біса вам так хочеться поразки католиків Габсбургів?

— Мені хочеться їхньої згуби не тому, що вони католики, — відповів Петр, — а тому, що вони розв’язали цю божевільну, безглузду війну, припинити яку й відновити в Європі владу розуму й мудрої терпимості я мрію все життя. Тому, хоч мені й не до душі, що ваша величність відкидає Вальдштейнову пропозицію, я прошу дозволу вступити під знамена шведської армії й у міру своїх сил сприяти тріумфові шведської зброї.

Король, мимохіть повеселілий, озирнувся на генералів, і вони відповіли на його погляд запопадливими усмішками, повними нерозуміння й подиву.

— А хто ви такий, що ставите собі цю мету? — спитав король.

— Правду кажучи, я ніхто, — відповів Петр.

— Хоч полковницьке звання маєте?

— Не маю. Я ладен служити в армії вашої величності простим солдатом.

— Ваша скромність додає вам честі, — іронічно мовив король. — Але ми не приймаємо до своєї армії божевільних. І за безвірниками не пропадаємо, бо ми, бог мені свідок, воюємо за святе діло. Abtreten![15]

Ця розмова, слід зауважити, провадилась німецькою мовою, що нею король володів так само досконально, як своєю рідною, і латиною, й французькою, й італійською, й російською. Отим його командирським вигуком «Abtreten!» могла б закінчитися вся історія, Петр знов опинився б ні з чим, сам-самотою і в дальшому перебігу війни не міг би змінити нічого. Але в ту хвилину, коли він уже зібрався йти, задоволений хоча б тим, що король принаймні лишив у себе Маррадасів рапорт, озвався бездоганною, вишуканою німецькою мовою один воєначальник високого рангу, чоловік достойного вигляду, з худим, розумним і насмішкуватим обличчям. Двома енергійними pas du courtisan[16] він підступив до королевого крісла й заговорив так:

— А мені, з дозволу вашої величності, цей молодик подобається. Можливо, як ви, ваша величносте, зауважили, він і божевільний, та мені порядні й чесні божевільні люди любіші за розумних негідників та облудників. Облудник, що намагався б утертись у ласку вашої величності, напевне запевняв би, ніби він непохитний і ревний лютеранин; а цей спокійно признається: він атеїст. А те, що він зі своїм голим задом та продертими коліньми хоче встановити в Європі владу розуму й мудрої терпимості, мене, з дозволу вашої величності, просто захоплює. Як прийду додому, ще довго сміятимуся з цього. Крім того, я певен, вояк із нього дуже добрий. Хай там за кого мають Вальдштейна, але на людях він знається, цього в нього не відбереш, і коли він послав до вашої величності саме оцього от, це багато промовляє на його користь. А тому я дуже прошу вашу величність: дозвольте мені взяти пана… Як вас звуть?

— Петер Кукан фон Кукан, — відповів Петр.

— Дякую. Отже, прошу в вашої величності дозволу взяти його на службу в свій магдебурзький штат.

— Заздрю вашому почуттю гумору, пане фон Фалькенберг, — сказав король. — Та вже хай: не хочу, щоб ви на мене нарікали, ніби я не дозволяю вам ні крапельки побавитись. Забирайте свого жартуна й розважайтесь собі з ним.

Веселий воїн, гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг, родом гессенський німець, а взагалі один з найздібніших шведських генералів, після висадки шведів у Померанії був призначений комендантом Магдебурга, єдиного німецького міста, що послухалося заклику Густава-Адольфа й перейшло на бік шведів.

Неважко собі уявити, що несподівана постанова магістрату перейти на бік ворога, хай якого солодкомовного та щедрого на цитати зі Святого письма, викликало серед жителів Магдебурга подив і жах. Міська біднота, переважно рибалки, жителі островів Піщаного та Дівочого, що були в Магдебургу ніби самостійним, сміливим і запальним народцем із суворими звичаями та гострим почуттям справедливості, вдерлись до центру міста й зчинили на Старому ринку, перед ратушею, яку охороняв пам’ятник Оттонові Великому, патронові міста, та на Широкому шляху — багатійському бульварі — дикий бешкет, що його насилу придушила військова залога міста. Дух крові, мов провістя жахливої трагедії, розхвилював магдебуржців так, що ми не дуже помилимось, назвавши їхню поведінку початком божевілля. (Зауважимо: від цього божевілля заможні патриції, які, побачивши, що робиться, завчасу забрали гроші та коштовності й потихеньку вшилися з міста. Поговір твердить, ніби вони покинули не лише Магдебург, а й Європу, і перебрались до Америки, і то туди, де один вестфалець на ім’я Петер Мінуїт за двадцять пляшок горілки купив у індіанців скелястий острів Мангаттен, щоб закласти там місто Новий Амстердам — майбутній Нью-Йорк. Наші магдебуржці теж оселились на Мангаттені, а щоб не так журитись за батьківщиною й мати на чужині спомин про неї, проклали посеред острова копію отого Широкого шляху, що був, як ми знаємо, гордістю й окрасою магдебурзького Старого міста; згодом ця назва, перекладена по-англійському, стала звучати