Читати книгу - "Діаболік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми вибігли на вулицю.
— Уже пізно, — видихнула Невені. — Тут вони виголосили вирок. Мабуть, вони вже повели його на страту.
— Куди?
— У Флігель на Центральній площі.
Я замахнулася на неї рукою.
— Де це?
— Ти знову вдариш мене?
— Якщо доведеться.
Невені сплюнула кров. Я майже не стримувалася, коли вдарила її останнього разу.
— Шістдесят кварталів звідси, — вона махнула головою в напрямку вулиці.
— Кварталів? — перепитала я, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить.
— Секцій між поперечними вулицями. Шістдесят секцій.
— Якщо ти брешеш...
— Навіщо? Ти все одно не встигнеш.
— Невені, — я поглянула на неї, підшукуючи слова. — Я теж ціную твою дружбу. Мені дуже шкода, — і я вдарила її так швидко, що вона навіть не встигла злякатися.
Я прихилила її непритомне тіло до стіни будинку на вулиці і, розвернувшись, помчала в напрямку площі. Я бігла так швидко, як тільки могла, розуміючи, що цього не достатньо, розуміючи, що тільки-но вона опритомніє, то відправить за мною своїх людей.
Слід було її вбити. Краще б я її вбила.
Повз мене промчав автомобіль на повітряній подушці. Інший ледь не переїхала мене, і в мене з’явилася ідея. Я вилізла на пожежний жолоб будинку і зістрибнула на наступне авто, засунувши пальці в щілини рами, щоб вітер мене не здув. З вікон автомобіля на мене витріщилися пасажири. Я відштовхнулася й щосили вдарила ногами у вікно. Під час першого удару вони відскочили, після другого — на вікні з’явилися тріщини, після третього воно розбилося вікно й уламки скла полетіли всередину.
Пасажири закричали і відсахнулися від мене. Мабуть, я являла собою страшну картину: забризкана кров’ю дівчина, одягнена в брудну нічну сорочку.
— Відвезіть мене на Центральну Площу, — сказала я. — Негайно.
Центральна площа була відкрита тільки для пішоходів. Великий натовп патріотично налаштованих Люмінарців уже зібрався навколо Флігеля, — одинокої звивистої вежі — щоб побачити страту Тайруса Домітріана, який був Спадкоємцем тієї гонорової Імперії, що нібито управляє ними. Над натовпом височіли величезні екрани, встановлені для трансляції виконання рішення суду — страти Спадкоємця Прімуса. Кількість людей на площі вразила мене: біля будівлі зібралося більше люду, ніж мені коли-небудь доводилося бачити в одному місці.
Коли я зрозуміла, як управляти авто, я взяла кермо у свої руки і направила його прямо в юрбу, включивши попереджувальну сирену. Люди розбігалися, розчищаючи мені шлях. Я не могла зрозуміти, як зупинити цей транспортний засіб. Зробивши глибокий вдих, я спрямувала його в стіну Флігеля й приготувалася.
Автомобіль врізався в неї і зупинився. Я відчула, як мене огорнула шовковиста тканина. Я вибралася з тенет подушки безпеки і вилізла через вікно автівки, наче якась фантастична новонароджена істота із розбитої шкаралупи.
Зіткнення не тільки зупинило авто, а й утворило пролом у будівлі. Я протиснулася через просвіт у стіні й полізла на вежу, де зібралася верхівка Люміни, щоб побачити виконання вироку, який мав відбутися в іншому кінці кімнати.
Перший охоронець помітив мене. Він подав сигнал іншим, й вони націлили на мене зброю. З усіх боків у мене полетіли промені. Я перекинулася назад, не стільки ухиляючись, як переміщаючись і перестрибуючи через найближчих глядачів у такий спосіб, на який здатний тільки Діаболік, сподіваючись, що мої непередбачувані рухи мене врятують.
Вищі верстви суспільства Люміни закричали від страху й розбіглися в різні боки, у поспіху натикаючись один на одного. Я скочила на плечі одному чоловіку і стрибнула з висоти його росту на сцену в передній частині кімнати, де тримали Тайруса. Його оточувало ще більше охоронців, які цілилися в мене, але я пригнулася і прибрала найближчого з них, відібравши зброю, яку націлила на його колег. Вони швиденько впали на підлогу.
Я обійшла високопосадовців, які зібралися навколо Тайруса. Вони змусили його стати на коліна й приготуватися до смерті.
Я вб’ю їх усіх або помру сама.
Один постріл у батька Невені — але несмертельний, бо, хай там як, а Невені була моїм другом. Але, для всіх інших...
— Стій! — озвався до мене Тайрус. — Не вбивай їх.
Зараз був не час для вияву милосердя. Я кинула на нього роздратований погляд.
— Чому?
Одним швидким рухом я направила зброю на нього і вистрілила в наручники.
Тайрус злякано відсахнувся, коли його руки стали вільними, і звівся на ноги. Я пройшла за спинами високопосадовців, щоб охоронці не взяли мене на приціл.
— Краще вбити їх, — сказала я. — Ми залишимо батька Невені в живих і візьмемо його в заручники, щоб втекти...
— Ні, — Тайрус поглянув на високопоставлених чиновників. — Якщо я збережу вам життя, ви погодитеся вислухати мене?
Що він робить? Я подивилася на решту еліти Люміни, яка не встигла втекти, і на охоронців, що піднімалися нагору, тримаючи зброю напоготові. Що такого Тайрус може їм сказати, чого не сказав раніше? Ці люди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діаболік», після закриття браузера.