Читати книгу - "Маленький Бізон"

часу. Під Батошем стає гаряче. Ми повинні бути там якнайшвидше, коли справді хочемо допомогти. Отож, що ви порадите?

— Їхати просто на схід! — вигукнув один з воїнів, а інші його підтримали. — Їхати найкоротшою дорогою.

— А ті канадські загони?

— Їхні загони й наш загін ітимуть в одному напрямі, на Батош, отож ми не перетнемо одне одному дорогу.

— Зрештою, навіщо нам очі, й вуха, й зброя? — узяв слово інший воїн. — Мені здається, зараз найважливіше одне.

— Що саме?

— Поспіх.

— Отож згода: їдемо на схід.

— Гаук! Гаук! — ствердили всі.

Як усе це мене захоплювало — тяжко й сказати! Десь далеко вирішувалась наша доля, небувалі події творили величне майбутнє. Ішла битва, про яку ми всі мріяли, і від неї линув до нас буряний вітер історії. Цей вітер віяв і мені в обличчя. Я відчував, як палають мої щоки. В душі зринав бойовий спів. Скільки було гордості й щастя, що мені дозволили взяти в усьому участь!

Ми помчали в дорогу. Коні навперемін бігли то риссю, то галопом. За кілька годин, які залишилися до заходу сонця, ми проїхали багато миль дороги.

Отаборилися ми над струмочком, в невеличкій, оточеній лісом балочці, а стриножених коней залишили під доглядом двох товаришів, на луці поблизу.

Коли стемніло, ми вже спали міцним сном. Я втомивсь, як собака.

Вночі нас розбудив постріл. Ми схопилися за зброю. Я спав біля Міцного Голоса. Його біля мене не було.

Навколо стояла темрява, хоч в око стрель! Зірки були вкриті хмарами. Приголомшені воїни перемовлялися пошепки. Червоний Лось намагався заспокоїти всіх і якось дати лад. В таборі були всі, окрім брата й двох вартових.

Раптом з-під найближчого куща щось підповзло до мене. Я завмер, припавши до землі.

— Бізончику! — одним подихом прошепотів хтось.

— Тут! — шепнув я.

Це був Міцний Голос. Він повертався з лісу. Підповз і намацав мене в темряві.

— Ти чув постріл? — шепнув брат мені на вухо.

— Чув! Хто стріляв? Що сталось?

— Не знаю. В усякому разі, щось прикре. Від хвилювання й тривоги мені перехопило подих.

— Коней нема, — простогнав брат крізь зціплені зуби.

— Як це — нема?

— Нема. Зникли.

— Втекли?

— Ні. Їх забрали.

— Хто ж їх забрав?

— Не знаю.

— А наші вартові?

— Їх теж нема.

— Ти був там, на луці?

— Був. Там щось жахливе. Якісь чужі люди…

— Канадські солдати? — ледве пробелькотів я.

— Здається.

Як добре, що навколо стояв морок. Коли б не він, нас, певне, вже знищили б.

Міцний Голос поповз далі, щоб повідомити Червоного Лося про те, що сталося.

Я відчув, що добре відпочив після кількох годин сну, отож, мабуть, ніч хилилася до світання. Коли брат зник, мене оточила тиша. Але ні — тиші не було!

Я дуже здивувався. Круг нашого табору обзивалися різні голоси. І які голоси! Вили вовки, квилили сови, кумкали жаби, пищав заєць, навіть скиглили пси й співав півень.

— Звідки тут півень? О великий духу! — здригнувся я.

Вслухаючись у різні звуки, які долинали з усіх боків, я відчував щось дивовижне. Адже відомо, що коли хтось божеволіє — він бачить і чує різні неймовірні речі.

На щастя, незабаром повернувся Міцний Голос. Який же я був йому вдячний, що він не покинув мене самого!

— Цей… цей… пі… півень! — пробурмотів я. — Ти чу… чуєш?

— Чую! — відповів брат із непорушним спокоєм.

— Але ж… півень… тут?

— Його вдають. І зовсім непогано.

Це не вкладалося мені в голові. Зрозуміло, що хтось подавав сигнали, але чому саме півнячим співом?

— Адже… повинні… знати… що… що…

— Що саме?

— Що… ми знаємо, що… півнів тут нема…

— Може, тому саме і вдають півня.

— Міцний Голосе! — простогнав я приголомшено. — Нічого не розумію!

— Але це ж дуже просто. Нас хочуть попередити, що табір оточено. Ось тому ти й чуєш голоси різних тварин, звірів і півня. Щоб у нас не було сумніву…

— Ах, так!

Брат струсонув мене за плечі.

— Треба, — сказав він, — зібрати всю силу й зосередити всю увагу! Нас оточив ворог: це напевно.

Червоний Лось наказав прокрадатися кожному окремо. Збір він призначив за дві милі на схід від табору, коли розвидниться.

— У тебе є з собою ніж? — запитав брат.

— Є.