Читати книгу - "Слово після страти"

ми не повинні чекати, поки з нас висотають усю силу, а потім спалять у крематорії.

— Треба боротися! — підсумував він.

— Яка тут може бути боротьба? — із злом сказав довгов'язий в'язень із шрамом на підборідді. — Тут залишається одне: поганяй у крематорій.

Дядя Ваня, замість відповіді довгов'язому, звернувся до мене:

— Ану, розкажи їм, за що тебе катували, за що почепили мішень штрафника?

— Я сім разів тікав…

— Бач, дитина, вісімнадцяти років немає, а вже сім разів тікав. Інакше кажучи, боровся. А він же не був у Червоній Армії, присяги не приймав, міг би спокійно працювати в якогось бауера. Та він дав присягу самому собі…

— Ти краще скажи, поясни мені і всім нам, якщо такий розумний, — кип'ятився довгов'язий, — чому в першу світову війну наскрізь прогнила царська Росія, відстала, неграмотна, бідна країна, простіше кажучи лаптьожна Росія, озброєна самими гвинтівками, не пустила германа на свою землю? В ту війну далі Перемишля німець не тиркнувся. А чого ж ми, що збудували в себе соціалізм, створили багатомільйонну Червону Армію, озброєну найсучаснішою технікою, чому ми пустили німця аж до Волги? Наш народ нічого не шкодував для зміцнення країни, для її оборони, віддавав усі свої сили, віддавав усе — аж до останньої сорочки і до останньої копійки. Згадаймо хоча б безконечні сталінські позики і наші злиденні заробітки, вічні черги за буханцем хліба, за макухою, за тюлькою, за шматком мила, за якимись гумовими балетками чи за сірниками. Напівголодні, голі й босі, ми лиш ішачили і свято вірили «генієві усіх часів і епох, батькові всіх народів». А він проморгав напад, прочхав пів-Росії, внаслідок чого мільйони людей вже загинули, а десятки мільйонів стали рабами фашистського рейху… Ну, а ми з тобою опинилися ось тут, у цьому чудовому «санаторії», де, як відомо, строк «лікування» не дуже тривалий. Жменька попелу — оце й усе, що від нас залишиться! І, якщо хочеш знати, ми тут опинилися не тільки і не стільки з вини Гітлера, але, перш за все, з вини «батька всіх народів», який так гарно піклувався долею своїх «діточок» і долею всієї країни. Чи не так? Що на це скажеш?

— Скажу. По-перше, ті, що дійшли аж до Волги, знайшли собі там могилу. Це знає увесь світ. А решта завойовників котяться вже назад — не «нах остен», а «нах вестен». Це теж загальновідомо. Тимчасова стабілізація фронту — це затишок перед бурею, яка змете гітлерівців з нашої землі. По-друге, наші довоєнні злигодні, жертви і наша героїчна праця — не були і не можуть бути марними, бо ми збудували соціалізм, створили потужну промисловість, збудували могутню державу, ліквідували неписьменність, збратали усі народи на шостій частині земної суші. В історії людства такого ще не було — це вперше. Тому перемогти нас неможливо. Стосовно твоїх претензій Сталіну. Я не беруся судити Сталіна, в усякому разі мене з тобою він сюди не посилав. А те, що мільйони радянських людей опинилися в полоні, вина не одного Сталіна. Причин дуже багато: це і прорахунки політичні, і дипломатичні, і наша неорганізованість, і відсутність досвіду, і недооцінка ворога, звірячого єства фашизму, його сил і можливостей. Війна багато чого нас навчила. Великі діла можна правильно оцінити лише з великої відстані. Історія розбереться колись і у великих прорахунках, і у великих злочинах, і у великих діяннях усіх — і великих, і малих вождів. А нам, замість скигління, краще було б подумати, як згуртуватися, як підтримати, як захистити один одного, як гуртом боротися за життя проти смерті. Як мобілізувати наші сили, як не занепасти духом…

Дядя Ваня говорив стишеним голосом, однак мене вразила його відчайдушна сміливість, бо говорити тут про політику, а тим більше проводити антифашистську бесіду було рівнозначно смерті. Почуте вразило мене. Звичайно, довгов'язого можна зрозуміти. У нього болять фізичні і душевні рани, він хоче розібратися в усьому і, перш за все, в причинах, завдяки яким опинився у цьому пеклі. Все правильно. Проте я знав, що переважна більшість в'язнів — і я теж — думають так, як дядя Ваня. Тому я серцем і душею потягнувся до нього, сподіваючись міцно з ним подружити.

З блока один за одним почали виходити проміненти. Розмова урвалася. Заспаних придурків вигнав надвір Плюгавий. За Освенцімськими законами вилежуватися в'язням, хай і промінентам, не вільно. Це тільки Пауль, який був на особливо привілейованому становищі, міг дозволити собі спати скільки завгодно, крім, певна річ, годин аппеля.

Слідом за холуями вийшов заспаний Вацек. Він кілька разів смачно позіхнув і наказав шикуватися.

В Освенцімі була своя система шикування в'язнів: їх ставили в колону по десять чоловік у ряду спинами до свого блока і суворо по ранжиру, але з таким розрахунком, щоб попереду стояли найменші в'язні, а в останній десятці в глибину колони — найвищі. Це робилося для того, аби блокфюрерові під час аппеля було легше рахувати — тоді він бачив перед собою усіх в'язнів. А щоб шикування за ранжиром було бездоганне, нас щодня муштрували по кілька годин підряд. При цьому кожна така муштра супроводжувалася метушнею, тиснявою і биттям. Од нас вимагали ідеального ранжиру, а цього не так просто можна було досягти, бо десятки людей мали однаковий чи майже однаковий зріст. Стане, наприклад, в'язень у другий ряд, а його б'ють палицею, переганяють у третій, а потім у четвертий. Теоретично все це просто: запам'ятай свій ряд, місце в ньому і по команді «антретен!» ставай на своє місце в строю. На ділі ж виходило зовсім інше. Річ у тому, що кожного дня у блоці помирало п'ятнадцять-двадцять чоловік, звісно, не за ранжиром. Замість них щодня прибувало поповнення. При такій плинності в'язнів постійного місця в строю, звісно, не могло бути. Найлегше було мені, бо в нашому блоці нижчого за мене не було нікого. Через те тільки я мав постійне місце в першій шерензі — останній ряд. Щойно лунала команда «антретен!», я стрімголов біг на лівий край майданчика і ставав перший в останньому ряду. Це дозволяло мені здебільшого уникати биття під час тренувань на шикування.