Читати книгу - "Підняти вітрила!"

не відаючи того, натхненниками подорожі, про яку Антон мріє й сьогодні.

Минали місяці, а «Сперанца» барилася в Марселі. Минув травень, за ним червень, настав липень, а купця все не було…

Щоб люди не померли від голоду, а контора порту не продала корабель з аукціону, Антон Лупан час від часу робив невеличкі рейси — у Перпіньян, у Тулон, по одному разу був на Корсіці і в Алжірі. Проте це не дало значного прибутку, люди одержали якісь мідяки на кишенькові витрати, Герасім та Ісмаїл вислали трохи грошей додому, де один мав багато дітей, а другий багато дружин. Однак загалом шхуна й досі стояла в марсельському порту…

Під кінець місяця Антон почав упадати в відчай, хоч і намагався приховати свій стан від людей і від Аднани. Це був останній тиждень, коли ще можна було вийти й знайти П'єра на півночі протоки.

У ці дні Антон Лупан, охоплений смутком, ладен був, хоч у нього й краялось серце, продати корабель, розлучитися з людьми, заплатити їм і вирушити через Атлантику пароплавом, як і радив дід Леон.

Та ось одного дня перед носом «Сперанци» пройшов англійський пароплав «Брістоль», який брав товар для Бразілії. Це був новенький вантажний гвинтовий корабель на п'ять тисяч тонн, недавно спущений на воду. Коли капітан цього корабля, пришвартувавшись, кинув оком на «Сперанцу», яка біля «Брістоля» здавалася горіховою шкаралупою, то тільки здивовано вигукнув. Командував пароплавом Джон Теннісон, той самий, якого Антон зустрів у Галліполі й залишив позаду в Дарданеллах на старому судні «Вікторія». Той самий Джон Теннісон, який у Піреї підтвердив, що «Сперанца» загинула в Егейському морі.

Цього разу капітани нікуди не квапились, вони ходили в гості один до одного, годинами просиджували в каютах, вивертаючи морські мішки споминів.

— Отже, ви не перемінили своєї думки! — сказав Джон Теннісон. — А я не пішов би в Магелланову протоку, навіть якби мені платили по сто фунтів стерлінгів за кожний рейс. А втім, моя компанія вважає теж так само. Ми ходимо в Бразілію, в Аргентіну, до Буенос-Айреса, але далі ні. Для Тихого океану ми надаємо перевагу давній дорозі через Індійський. Знали б ви, скільки пароплавів гине в тому краю бур і штормів!

Антона Лупана лякали не шторми, а штиль у марсельському порту.

— Нам би тільки знайти товар. Купці нас обминають, ніби ми зачумлені.

— Що ж тут дивного? Хто зараз хоче зв'язуватися з суденцем на сотню тонн, коли один вантажний може взяти десять ешелонів? Вдовольняйтеся Левантом, друже, а ще краще пересідайте на пароплав. Знаєте, скільки грошей можна заробити за місяць? Тридцять фунтів стерлінгів, я вже не кажу про інші прибутки.

Під кінець тижня трюми «Брістоля» були повні.

Опівночі екіпаж «Сперанци» розбудив глухий грім, скрегіт металу, а вслід за ним лайки, крики. Італійський пароплав «Аванті» з Неаполя, капітан якого, не слухаючи порад штурмана, заповзявся вночі пришвартуватися, врізався форштевнем у вантажний корабель, що стояв поряд із «Сперанцою», і проламав йому обшивку, ніби розтрощив горішка.

Коли Антон Лупан разом з екіпажем вибігли на пристань, «Брістоль» уже стояв кормою вгору, а покалічений ніс поволі занурювався під шум води, яка ринула в пробоїну.

— Він тоне! — закричав Мігу, побачивши, як нахиляються щогли. — Пане, чи не краще нам відійти подалі, щоб не захопило й нас, коли він перекинеться?

Антон заспокоїв його, ляснувши по плечу:

— Не бійся, він не потоне: пароплави мають перегородки, вода набереться тільки в носовий відсік.

На світанку «Брістоль» стояв на воді, задерши корму вгору; скрипіли лебідки, вивантажуючи товар…

Через кілька годин, коли портові власті склали протокол і гамір трохи вщух, Джон Теннісон прийшов на палубу «Сперанци» і спустився в каюту капітана. Його, здавалося, геть не турбувало нещастя, і все-таки Антон відчув себе зобов'язаним висловили співчуття:

— Сподіваюсь, директорат компанії не звинуватить вас. Це був би абсурд, адже ви стояли біля пристані й мали вогні.

— Ні, мій любий, не турбуйтеся! — засміявся гість. — Запевнюю, мені ще й премію видадуть! — І, побачивши подив в очах Антона Лупана, пояснив: — Я так закрутив мізки портовим властям, що протокол вийшов цінніший, ніж усі поеми лорда Байрона. Морський трибунал визнає за нами такі збитки, які в п'ять разів перекриють реальні, включивши сюди й запізнення, а не тільки ремонт… Та я прийшов не заради цього. Ви й досі в скруті?

— Так. І якщо я не вирушу через Атлантику в найближчі чотири-п'ять днів…

— З екіпажу й досі ніхто не втік?

— Жоден!

— Тоді можна вважати, що це не просто моряки, а сердечні люди.

Гість кілька разів глибоко затягнувся з люльки, на якусь часину задумався, а потім спитав глухуватим голосом:

— Отже, ви вирішили будь-що дістатися туди?

— Так. Особливо тепер, коли туди вирушив мій друг.

— Ну, гаразд, — сказав капітан пароплава. — Я, здається, можу допомогти вам. У мене є один пасажир з п'ятьма вагонами вантажу. Мета його подорожі — Вогняна Земля, але він не може знайти жодного пароплава, який допровадив би його туди. Це, мабуть, золотошукач, наскільки я зміг зрозуміти, бо від нього самого не можна витягнути й слова. Ну, ви погодитесь?

— Тільки б він погодився. Він довіриться шхуні в сто тонн?

— Я впевнений. То такий, що, здається, пішов би навіть на човні. Він весь ранок шукав агентів в Аргентіну чи в Бразілію, але цього тижня, як я знаю, туди не йтиме жоден пароплав. Йому легше було б у Шербурзі чи в Гаврі, бо Марсель менше зв'язаний з Атлантикою.

— Але з нами він ітиме багато повільніше, ніж пароплавом!

— Зате ви привезете його прямісінько туди, куди йому треба. Але вважайте, бо під його придуркуватістю, здається, ховається величезна хитрість. Ваш давній