Читати книгу - "Ліки від страху"

просто гадки не маю. У тебе, Тихонов, з цього приводу ніяких розумних міркувань немає?

Я промовчав, бо само собою було ясно, що він моїх розумних міркувань не потребує.

— А то давай розслідування щодо Позднякова припинимо, випишу я зараз Позднякову записочки у збройовий склад і в управління кадрів, і помарширує він звідси півнем — як справжній інспектор — з пістолетом і посвідченням, а не як мокра беззбройна курка.

— Я… я… я… ні… ніколи, — раптом почало прориватися з Позднякова.

З неймовірною швидкістю і легкістю для такого важкого корпуса генерал вискочив з-за столу й подався назустріч Позднякову:

— Давай, давай, Поздняков, скажи, що ти думаєш із цього приводу! А то ти мовчиш, мені ж і невідомо, може, ти вважаєш, що я не те кажу, чиню тут над тобою, нещасним, суд і розправу, коли ти мені й слова сказати не можеш.

— А-а-а! — з хрипом видихнув Поздняков і приречено махнув рукою.

Шарапов пройшовся по кабінету, мало не налетів на рефлектор, лайнувся, крекчучи, нагнувся, підняв з підлоги й поставив рефлектор на шафу і сказав, ніби ні до кого не звертаючись:

— Отак з нетямущими працівниками часто виходить: піднімають вище, щоб потім під ногами не плутались.

Потім знову вернувся до нас, нерухомо завмерлих біля столу, зупинився навпроти й чітко вимовив:

— На фронті військову частину за втрату прапора і зброї розформовували і викреслювали із списків армії. Твоє посвідчення, Поздняков, — це часточка Червоного прапора міліції, це прапор окремої бойової одиниці, назва якої — офіцер радянської міліції. Владою робітників і селян тобі дано цей маленький прапор і разом з ним права, ні з чим не зрівнянні. Ні з чим — зрозумів? І зараз ці права злочинці використовують проти тих, кого ти мусиш захищати! Під твоїм прапором із твоєю зброєю в руках! І, даруй мені великодушно, запасних прапорів у мене немає і лишня зброя не валяється…

Тиша, яка настала, судорожно билась від важкого дихання Позднякова, який спитав безпомічно:

— Що ж мені тепер робити?

— Злочинців спіймати! — рубонув Шарапов, круто повернувшись до нього на каблуках. — У бою повернути свою честь і зброю!

Поздняков зробив руками такий жест, що, мовляв, я ж тільки й прошу про це, дайте тільки можливість. Шарапов сказав йому:

— Ось Тихонов бере тебе на поруки, так би мовити, на свою відповідальність. Ти подумай, чим він ризикує. — Підійшов до вогнетривкої шафи, витягнув з кишені шкіряну торбинку з ключами, довго шукав потрібний, вставив у шпарину сейфа, клацнув замок, відчинилися завтовшки в півметра двері, і Шарапов щось дістав з нижньої полиці — газетний згорток, поклав його на стіл, замкнув двері знову. — А як же нам бути із зброєю, якщо Тихонов залучить тебе до реалізації?

Поздняков проковтнув слину, борлак скочив у нього на шиї, мов м'яч, — він хрипко сказав:

— Та тільки б нам вийти на них з товаришем капітаном Тихоновим, я їх голіруч навпіл роздеру. — І, дивлячись збоку на жилаву, суху стать Позднякова, я зразу повірив йому.

Шарапов засміявся, блиснув ясним рядом золотих коронок:

— Оце ти мені догодив би, Поздняков! Мені до всіх справ бракує тільки, щоб злочинці застрелили офіцера міліції із службової зброї. Заспокоїв! — Він розгорнув газету, і я побачив стару, сильно потерту кобуру армійського пістолета ТТ, давно вже знятого з озброєння.

— Беззбройним пустити тебе проти видимо озброєних злочинців я не можу, — сказав Шарапов. — А видати тобі новий табельний пістолет не маю права, та й, чесно кажучи, не хочу.

Розмовляючи, він неспішними, проте дуже точними впевненими рухами розстебнув кобуру, витягнув пістолет, колись вороновано-чорний, а зараз уже добряче обшмульганий до ясного сталевого блиску, турботливо змащений, жирно блискучий, зсунув защібку, витягнув обойму, перелічив нігтем патрони, клацнув затвором, подивився в ствол, загнав у магазин обойму, поставив на запобіжник і вклав ТТ назад у кобуру. Підійшов до нас і простягнув Позднякову зброю:

— На, Поздняков, це мій власний пістолет. Чотири роки він мені на фронті відслужив, та й після, тут уже, ні разу не підвів. Повернеш мені його, коли свій з честю в бандитів забереш…

Шарапов сів за стіл, Своїми короткопалими сильними долонями розгладив газетний аркуш, склав його акуратно — спершу вдвоє, потім учетверо — і забрав згорнуту стару газету в шухляду стола, ніби було в нього зобов'язання згодом знову загорнути повернутий пістолет саме в цю газету. Можливо, він зробив це з неуважливості, принаймні я цього не зрозумів, бо ж передбачити вчинки мого генерала дуже важко, навіть якщо його добре знаєш багато років. Не дивлячись на нас, Шарапов буркнув:

— Вільні.

Поздняков притискав до грудей кобуру, і на обличчі його була така гіркота від безсилля щось сказати, пояснити, подякувати! Кілька разів він глибоко зітхнув, немов збирався пірнути, чи закричати з усіх сил, чи сказати щось, ніким не чуване, та з усього вируючого в горлі потоку слів він витиснув лиш відчайдушне:

— Е-ех! — махнув рукою, рвучко, наче на стройовому огляді, зробив чіткий напівоберт через ліве плече і рушив швидко до дверей.

… Давно спина моя не відчувала солоної ласки канчуків, і я не маю ані найменшого бажання дати їй скуштувати знову цих ласощів нещасливців. Я мчу крізь синій квітневий вечір додому, щоб вирушити в ніч до французького кордону. При цьому я сподіваюсь, що Фуггер не поквапиться карати мене зразу: він фінансист, а не полководець, і нажив свій маєток розумною обачливістю, але не безглуздою рішучістю.

Над фортечними вежами перекочується бузковий холодний місяць, він трохи сплющений, ніби на нього вмостився своїм кам'яним озаддям Якоб Фуггер. Засвічуються в будинках неяскраві вогні, на фортечній стіні кричать караульні «Слухай!», і луна їхніх жерстяних голосів пом'якшується вітром і відстанню, долинаючи сюди «сумовитим голосом безсонного самотнього нічного птаха, і від цієї присмеркової імли, прозорого й скорботного світла сплющеного місяця, пахощів печені з-за нещільно