Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Тайники розкриваються вночі

Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

212
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 88
Перейти на сторінку:
маленького чоловічка, який стояв поряд і, здавалося, байдуже спостерігав усе. Він, трунар, хоч і бере, але тільки за свою працю, за те, що опоряджує, доглядає могили. І хоч би скільки взяв з родичів похованих, все одно вони залишаються перед ним у боргу, бо одні приходять на кладовище раз у рік, інші зовсім не ходять. Він має діло з живими, виконуючи за них їхній святий обов'язок, а цей негідник Бородкін брав і з живого, і з мертвого. Отак поглумитися над останками жінки!.. «Спи спокійно, Маріє Панасівно!», «На добраніч, Маріє Панасівно», «Незабутня дружинонька!..»

Якби не сторонні люди, трунар передражнив би Бородкіна вголос і, певно, додав би ще від себе чимало крутих слів. Та зараз тільки одвернувся, сплюнув на землю і знову заходився засипати могилу.

Тепер ясно, чого Бородкін так часто приходив. А як вміло прикидався бідним, як тяжко виймав з кишені нещасні копійки, як дешево обійшлося йому те, що трунар день і ніч вартував скарби, навіть не здогадуючись про них! Відчував себе підступно ошуканим. Якби його воля — засипав би в ямі разом із старою домовиною і Бородкіна, непогашений борг якого несподівано виріс до велетенських розмірів.

Могилу закидали, і серед білого кладовища виріс єдиний чорний горбик. Усі пішли до машини.

Коли фургон виїхав з території кладовища і, немов віялом, помахуючи перед собою променями фар, покотився до міста, трунар дав волю почуттям.

Якби сповнилася хоч сота частка побажань, що їх безталанний володар мертвого царства посилав услід Бородкіну, цій клишоногій мавпі, колишній комірник, не доїхавши до міста, і згорів би, і згнив би, і в домовині перевернувся б…

Та незабаром трунар вгамувався. Почуття кривди, якої завдав Бородкін, потроху відступало перед іншим, що народжувалося в ньому, перед почуттям своєї доброчесності й порядності порівняно з таким мерзотником.

Розвівши руками, обернувся до могил, мов беручи їх у свідки того, як підло ошукав його, чесного трудягу, цей шахрай.

Потім замкнув браму, вкинув ключі в кишеню і, згадавши, що вдома знайдеться чарчина, така потрібна йому після хвилювання, заспішив до хати…


Ніч Нємченка

За Нємченком виїхали з Кагарлика[21] перед світанком.

Зимовий вітер люто шарпав брезент міліцейського всюдихода. Їхали мовчки, прислухаючись до свисту вітру і рівного гудіння мотора.

Юрій примостився в кутку на задньому сидінні, яке майже повністю зайняв його сусіда — огрядний капітан з карного розшуку.

Думки лейтенанта випереджали події. Вимальовувались картини затримання Нємченка, який утік з Києва. Невдовзі після втечі міліція довідалась, що він переховується в селі у свого дядька. За хатою встановили нагляд. Вичікували слушного часу, коли злочинець залишиться в хаті сам.

Сьогодні ввечері нарешті надійшло повідомлення, що дядько і дядина Нємченка поїхали в Київ…

Юрію не терпілося. Здавалося, машина не біжить, а повзе, і, поки приїдуть, Нємченко втече кудись далі.

Майор, начальник райвідділу, який сидів поруч водія, обернувся до Гармаша.

— В цьому селі сталася незвичайна подія. Чоловік просидів у ямі шістнадцять років! З війни. Уявляєте собі?! Шістнадцять років добровільного ув'язнення, у полоні тваринного страху перед розплатою. Під час окупації служив у поліції. Втекти з німцями не встиг і сховався у сараї свого брата, де викопав під дровами яму. До нього доходили звістки про амністії, про те, що щире каяття може пом'якшити його долю, але він не вірив навіть братові, який радив повинитись.

Тільки позаторік згодився. Виліз до людей неголений, у довгій полотняній сорочці… Як з домовини. Обличчя біле, воскове. Бачили, як картопля пускає паростки? Такого кольору. Очі мерхлі. Підняв угору руки й сказав: «Можете вбити. Я однаково давно вже мертвий…»

По паузі майор додав з усміхом:

— Може, й цей хоче так пересидіти.

— А що тепер з тим поліцаєм? — спитав Юрій.

— Теслярує в колгоспі. Тихий. Голови не підводить, усе в землю дивиться. Видно, боїться з людьми очима стрітися… Персонаж з роману Достоєвського!

Машина загальмувала, повернула і виїхала на грейдерну дорогу. Юрія ще дужче притисло в куток.

— Починається райське життя, — буркнув капітан.

Промінь фар намацував шлях, вкритий мокрим снігом.

— Двадцять кілометрів. Пісок і глина. Яри і горби, — поскаржився начальник райвідділу. — Але якось доберемось.

Машина обережно сповзла в долину. Мотор весело захурчав, і промінь фар знову швидко заплигав по шляху.

Кілька разів загрузали, виходили, поки водій виводив машину з чергової вимоїни. Та найтяжче довелося на крутому глинястому узвозі.

Це було фантастичне видовисько: слизький шлях у міжгір'ї, над яким височіють білі від снігу, феєрично-іскристі береги, освітлювані метушливими променями фар, чорні лаштунки ночі й люди, схожі на казкових істот, що борються із завороженою горою.

Коли нарешті вибралися на рівне, Гармаш скрушно глянув на свої черевики. Майор помітив, як оглядає він їх у світлі фар.

— Думав у чоботи взути вас! Забув!

— Буде мені наука.

Десь близько п'ятої години ранку з темряви вихопилися крайні хати села.

— Приїхали, — сказав начальник райвідділу. — Звідси підемо пішки… Шкода ваших черевиків, — ще раз сказав співчутливо.

Юрій махнув рукою. Здавалося, босий пішов би, аби тільки не дати злочинцеві

1 ... 83 84 85 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тайники розкриваються вночі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тайники розкриваються вночі"