Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

хто впертий, то, хоч вогню до нього прикладай,- такий твердий та запеклий! Що ти йому не кажи, а він усе своєї править... Ох, і люди ж! Самі не бажають завдати собі клопоту та дійти правди, а коли їм оту правду, як печеню, на таці несеш - не ймуть віри.

Том дав йому десять центів і пообіцяв, що ми нікому нічого не скажемо; а на ті гроші хай він собі ще ниток докупить, щоб проти відьмаків волосся поперев՚язувати; тоді Том глянув на Джіма та й каже:

- Цікаво, чи повісить дядько Сайлас цього негра? Якби я впіймав такого невдячного негра, що насмілився втекти, то я б нізащо не пустив його живого з рук - обов՚язково повісив би! - І, поки негр підходив до дверей, роздивляючися на монету та пробуючи її на зуб, щоб перевірити, чи вона справжня, Том зашепотів Джімові: - І взнаки не давай, що ти нас знаєш. А якщо почуєш уночі, що риють землю, не дивуйся, це ми з Геком: ми збираємося тебе звільнити.

Джім ледве встиг схопити нас за руки й потиснути їх, коли негр вернувся назад. Ми сказали, що прийдемо ще колись, якщо він візьме нас із собою; а негр відказав, що буде дуже радий іти з нами разом, а надто темними вечорами, бо відьми найбільш у темряві до нього в՚язнуть, то все ж воно краще, якщо такої страшної хвилини поруч нього буде більше люду.

Розділ XXXV

 

 

До сніданку лишалося ще близько години, тож ми подалися до гаю. Том сказав: щоб бачити, де рити, нам треба світла, а ліхтар світить надто ясно й може привернути непотрібну увагу,- чого доброго, ще в халепу вскочиш. Треба якнайбільше гнилючків назбирати - це найкраще: вони ледь-ледь світяться в темряві, і нам тьмяно світитимуть при нічній роботі. Ми принесли цілий оберемок тих гнилючків, заховали їх у бур՚янах та й сіли перепочити. Том буркнув невдоволено:

- Ото бісова робота, все як по маслу йде - аніяких тобі перешкод! І тому воно до дідька важко якийсь цікавий план виробити. Навіть вартового немає, щоб його дурманом можна було напувати,- адже ж обов՚язково має бути вартовий! Навіть собаки немає, щоб підсипати йому снодійного зілля. Джіма, щоправда, прикуто за одну ногу десятифутовим ланцюгом до ніжки його ліжка, але ж то пусте! Досить підняти трохи ліжко, й ланцюг легко зніметься. Дядько Сайлас надто довірливий: надсилає ключа дурноверхому негрові й не доручає нікому стежити за тим негром. Джім міг би давно вже й без нашої допомоги вилізти з халупи просто у віконце, та тільки з десятифутовим ланцюгом на нозі далеко не втечеш! Аж сумно, Геку, так недоладно все виходить,- от досада! Треба самим вигадувати всі труднощі та перешкоди. Ну та нічого не вдієш! Доведеться миритись. В кожному разі, є в тому одна втіха: більше честі вирятувати його з неволі, долаючи труднощі та небезпеки, і якщо вже ніхто тих перешкод не наставив, то ми самі мусимо все те з власної голови добувати. Скажімо, ліхтар. Якщо говорити по правді, треба признатися, що ми собі самі вигадали, нібито робота із звичайним ліхтарем - справа ризикована. Та коли б ми надумалися хоч і цілу процесію зі смолоскипами влаштувати, ніхто тут не звернув би і на неї жодної уваги, я певен. До речі, мені спало дещо на думку: не завадило б пошукати щось таке, з чого можна було б зробити пилку.

- А навіщо нам пилка?

- Як то навіщо пилка? Треба ж відпиляти ніжку в Джімовому ліжкові, щоб зняти з неї ланцюг.

- Та ти ж сам допіру казав, що треба тільки підважити ліжко й ланцюг упаде.

- О-о, це вже дуже схоже на тебе, Геку Фінне! Ти ніяк не можеш відстати від дитячих способів братися до справи. Ти що, ніяких книжок не читав? Ні про барона Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні, ні про Генріха Наваррського - таж їх усіх і не перелічити! Де ж то видано, де чувано, щоб в՚язнів звільняли у такий бабський спосіб? Ні, найкращі авторитети радять у таких випадках перепиляти ніжку і тільки тоді знімати ланцюга, а тирсу проковтнути, щоб ніхто не помітив, а ніжку, там де разпиляно, замастити брудом та салом, щоб найкмітливіший тюремник не запідозрив, що тут щось пиляли,- хай думає, що ніжка ціла-цілісінька. А тієї ночі, коли ти налагодишся тікати, копнеш її ногою - вона й відпаде; тоді знімеш із неї ланцюга - і хода. Більше вже й робити нічого, хіба що закріпити мотузяну драбину на зубчастому мурі, спуститися тією драбиною вниз, упасти у рів і зламати собі ногу - мотузяна драбина на дев՚ятнадцять футів коротша, ніж слід; а там унизу вже чекають на тебе баскі коні та вірні васали, вони підхоплюють тебе, й кладуть упоперек сідла, і мчать до твого рідного Лангедока, чи то Наварри, чи ще там кудись. Оце по-моєму, Геку! Ех, шкода, що під Джімовою халупою немає рову. Ну, та коли стане часу, ми обов՚язково викопаємо й глибокий рів. А я й кажу:

- На якого біса нам той рів здався, коли ми підземний хід зробимо, щоб вивести ним Джіма?

Але Том мене й не слухав. Він забув і про мене, й про все на світі. Спершись підборіддям на руку, від думав. Незабаром зітхнув та похитав гловою, тоді знову зітхнув і сказав:

- Ні, все одно з того не буде пуття... Та й немає в тому жодної потреби.

- В чому саме? - запитав я.

- Та в тому, щоб відпиляти Джімові ногу,- відказав Том.

- Хай бог милує! - скрикнув я.- Звісно, що в цьому жодної потреби немає. Та й чого ото замандюрилося тобі раптом відпилювати йому ногу?

- Ну, так робили найвизначніші авторитети. Якщо вони не могли скинути з себе ланцюга, то відтинали собі руку й тікали з в՚язниці. Відтяти ногу було б, звісно, ще краще. Але, на жаль, доведеться від цього відмовитись. Крайньої потреби в нас немає, а крім того, Джім - негр і не втямить, навіщо те потрібно й чому в Європі є такий звичай; тож покиньмо про те й думати! Але одну річ можемо застосувати,- я маю на оці мотузяну драбину.