Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

Усі дослідження вказують на те, що брехати стає легше, коли ми перебуваємо на безпечній відстані, тож тому легко дійти висновку, що інтернет та соціальні мережі роблять світ більш брехливим. Але цифрові медіа мають ще одну ознаку, яка перешкоджає нечесності: інформація зберігається і її стає легко перевірити. Найкращим каналом для брехунів та шахраїв досі є телефон. Коли ви розмовляєте з іншими по мобільнику, то перебуваєте на безпечній відстані, і якщо ніхто не записує розмову, то згодом ніхто й не зможе перевірити та довести, що було сказано насправді. Крім того, безперервний обмін фразами відкриває більше можливостей для маніпуляцій, бо шахрай може постійно оцінювати реакцію жертви та коригувати свої дії відповідно до цього. Навіть звичайна буденна брехня частіше звучить у телефонних розмовах – легше сказати «я в дорозі» по телефону, навіть не замислюючись, ніж надіслати ту ж брехню текстовим повідомленням, бо в другому випадку ми зіткнемося з власною нечесністю, сформульованою на екрані.

Джефф Генкок, дослідник брехні з Корнелльського університету, виявив, що люди менше брешуть, коли надсилають електронні листи один одному, ніж коли розмовляють віч-на-віч, ймовірно, тому, що ми добре знаємо, що електронні листи в будь-який момент можна знайти. В іншому проведеному опитуванні він помітив, що люди менше брешуть у своїх цифрових резюме на LinkedIn, ніж у тих, що на папері. Коли ми знаємо, що інформацію оцінюють незліченно багато критично налаштованих оглядачів, то стаємо обережнішими. Тож, можливо, цифрові інновації все-таки не настільки вже й страшні. Фахівці з шахрайства також стверджують, що найлегший спосіб – обдурити людей віч-на-віч. Либонь, нам варто більше потурбуватися про налаштування власних фільтрів проти спаму та вірусів у реальному житті. Загалом це лише підтверджує стереотип про комп’ютеризоване суспільство цифрових технологій. Реклама Toyota базується на переконанні, що люди асоцію­ють втрачений фізичний світ з більшими ризиками та непевністю. Це ціна, якою, на думку творців ролика, вони готові ризикнути, аби показати справжню індивідуальність. Принаймні доти, поки йдеться про такий безпечно зображений вияв індивідуальності.

Елементи в антикварній крамничці з реклами Toyota створені в цифровому вигляді для цифрового світу, проте дуже нагадують звичайну сучасну антикварну крамницю. Куртка з багатьма заклепками схожа на джинсові куртки, що продаються в норвезьких магазинах моди, поношені та із нашивками картинок різних рок-груп – ілюзія на період пікової популярності рок-музики, перероблена у масово доступний продукт. Важко сказати, чи правильно рекламники виявили і передали тугу західного суспільства за втраченим реальним світом, чи ця туга сама є ілюзією, яку підтримують задля збільшення продажів.

Все ж, мабуть, найбільшим парадоксом рекламного ролика Toyota є те, що в ньому як вихід із цифрової в’язниці рекламують сучасне авто, набите купою електроніки. Старий автомобіль на механічній коробці передач з гіршими характеристиками подарував би нам більш автентичний досвід кермування за значно нижчу ціну. Як і робота за монітором комп’ютера, їздити сучасним автомобілем – це життя в електронній бульбашці. Якщо ви спробуєте сильно крутнути кермо на великій швидкості, сучасний автомобіль просто проігнорує цей вибрик – це не дозволить нам помилитися і злетіти з дороги. Таким чином водії перестають вчитися на своїх помилках. Усі допоміжні системи роблять життя безпечнішим, проте погіршують наші навички водіння.

Але якщо технології віддаляють нас від автентичного, то що можна сказати про «науку» та «техніку» минулого? Хіба поширені тоді уявлення про драконів, привидів і богів не були таким самим ефективним буфером, який повинен був захищати людей від жорстокої реальності, і хіба не свідчать вони про людську схильність ідеалізувати світ відповідно до власних потреб? Однак нинішні хірургічні процедури, як правило, є більш гігієнічними та безпечними за маніпуляції з тілом давніх часів. Узяти лише такі популярні раніше експерименти з тілом, як подовження шиї чи трепанацію черепа – метод свердлити отвір у черепі, щоб отримати доступ до мозку для подальшого хірургічного втручання.

Важко уявити собі, що ми в змозі вмить відмовитися від прагнення автентичного способу життя та пошуку автентичних товарів. Ймовірно, ми й далі остерігатимемося блефу, обману та імітацій. Якщо вірити еволюційним психологам, то такі тенденції можуть бути вродженими. Маркетологи навчилися працювати з нашим вбудованим детектором брехні, і коли вони представляють свої товари більш автентичними, ніж у конкурентів, це ефективна форма маніпуляції почуттями нагадує заманювання дітей морозивом. Культура також повинна взяти на себе певну частину відповідальності: дорослішаючи, ми стикаємось із традиціями в мистецтві, праві та релігії, які твердять нам, що копія завжди не краща за оригінал, а матеріали та форми бувають більше та менше природними та цінними за інші.

Ми постійно намагаємось зрозуміти, наскільки правдивими є сигнали, і маємо бажання покарати тих, хто обманює. Так само, як горобці підозріло ставляться до тих, в кого на грудях великі плями, а купці минулого брали на зуб золоті монети, щоб перевірити матеріал. Але цінність сигналів сьогодні не вимірюється добрими генами чи дорогоцінними металами – все частіше вона залежить від культурних кодів, сформованих самими людьми – незалежно від того, виявляються вони у годинниках, меблях, звичках проводити дозвілля, пластиці носа чи в автомобілях. Чим складніше оцінити статус та цінність, тим менше ми можемо довіряти своїм відчуттям того, що є справжнім, а що фальшивим. Але це не означає, що ми перестаємо шукати копії. Навпаки, складається враження, що ми як ніколи готові платити за те, що відчувається справжнім. Кожний доказ правди, який купуємо, на мить постає ясним і сильним сигналом, вічною піснею на тлі фонового шуму, а тоді тон поступово перестає відрізнятися від решти какофонії, і наші пошуки тривають далі.

Може видатися, що культурні та технологічні інновації роблять світ все більш штучним і фальшивим, але чи дійсно це так, і якщо так, то наскільки така тенденція є негативною? Все, що спершу здається штучним і фальшивим, зазвичай рано чи пізно стає «природним», чи то фари автомобіля, чи взуття на високих підборах, чи сенсорні екрани. Чим далі ми віддаляємось від таких фізичних цінностей, як-от золото й срібло та необроблена сировина, тим важче стає визначити справж­ність та обман. Чим більше культурної складової в нашій продукції, тим важче дати визначення автентичності та сказати, чи дійсно якісь критерії все ще працюють. Хіба варто ганятися за дорогими унікальними годинниками, «передавати їх наступному поколінню», коли дешеві кварцові годинники чи швидкий погляд на екран мобільного телефону значно полегшують наше життя? Чи дійсно має значення марка автомобіля чи камери? Чи те, які звуки видає автомобіль і чи схожі вони на хижака? І чому взагалі