Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

запорука його перемоги. Тут Камю погоджується з Паскалем. Велич людини у знанні, що вона — смертна. Велич Сізіфа у знанні, що камінь неминуче скотиться униз. І це знання перетворює долю у справу рук людських, яка й повинна бути улагоджена між людьми.

Слід уявити собі, яке враження справила на молодих французів така книжка, з’явившись 1942 року. Ніколи ще світ не здавався абсурднішим. Війна, окупація, які уявлялись очевидним торжеством насильства і несправедливості, — усе найжорстокіше заперечувало думку про раціонально влаштований всесвіт. На початку століття Сізіфу, тобто людині, вдалося вкотити свій камінь досить високо на фатальну гору. Перед війною 1914 року не все, безумовно, було благополучно, до цього було далеко, але все ж таки багато чого, у всякому разі у Франції, поліпшилося. Слова «надія», «прогрес» були сповнені змісту. За чотири роки перед світовою війною брила скотилася далеко вниз, але Сізіф мужньо розпочав знову свою вічну працю. Друга світова війна зруйнувала будь-яку надію. Усе було розчавлене під кам’яною брилою. Сізіф опинився під уламками, знесилений, у відчаї. І тут пролунав молодий голос: «Так, це вірно; так, світ абсурдний; так, від богів нічого не доводиться чекати. І проте треба, дивлячись в обличчя невблаганній долі, усвідомити її, зневажити і тою мірою, якою це у наших людських силах, змінити її». Зрозуміло, що до цього голосу прислухалися. Лишалося тільки це або нічого.

Молодий письменник з перших кроків прозирнув у саме серце сучасного світу. Його роль, грубо кажучи, полягала у тому, щоб зробити цей світ прийнятним для молоді, охопленої відчаєм, не заперечуючи при цьому, що для відчаю в усі підстави.

Романи

Я повинен був би назвати цей розділ не «Романи», а «Втілені ідеї». Прозаїчні твори Камю являють собою мораліте[288], де автор реалізує свої теорії. Так, «Сторонній» — це втілений у життя «Міф про Сізіфа».

На початку роману ми спостерігаємо буденне, нудне життя маленького службовця, молодого алжірця Мерсо. Його мати вмирає, і він ховає її. Мерсо вступає у зв’язок з юною друкаркою Марією. Та не почуває ні скорботи, ні палкого кохання. Потім у це тьмяне життя вривається драма. Мерсо мимовільно вбиває з револьвера, довіреного йому одним хлопцем, араба. Його заарештовано, ув’язнено, засуджено. Усі: адвокат, прокурор, суддя — бачать у ньому «стороннього», тому що він не бреше пристойно. Від нього чекають звичайної реакції. «Чи любили ви матір?» — запитує в Мерсо адвокат, прагнучи того, щоб його клієнта сприйняли як нормальну для суспільства людину. Мерсо відповідає: «Безумовно, я любив матір, але це нічого не означає. Усі розумні люди більш або менш бажають смерті тих, кого люблять». Адвокат молить його не повторювати цих слів судовому слідчому. Проте Мерсо це робить, і всі присутні — старший судовий чиновник, прокурор, алжірці — відчули загрозу.

Чому загрозу? Тому, що ця людина, яка говорить правду, приховану у потаємних глибинах душі, небезпечна. Вона ризикує викликати у людства свідомість своєї бездушності. Мерсо сторонній; він не такий, як усі, і все більше дратує, повторюючи: «Я такий, як усі» — це справедливо щодо почуттів, але не слів. Та людей судять за їхніми словами. Суспільство, побудоване на пристойній брехні, відкидає цього стороннього, який не належить до цього і не бажає цього. Мерсо засуджено на смерть.

Та ось все обертається навпаки. Загнана в тупик абсурду людина, яка має померти, найчастіше хапається за надію: уникнути вироку через втечу або милосердя. Але Мерсо є втіленням абсурдної людини, для якої не існує ні втечі, ні прохання про помилування. Тюремний священик приходить утішити його, але Мерсо відповідає йому, що не вірить у бога. «Ви сліпі серцем, — каже священик, — я молитимусь за вас». Раптом щось спалахнуло у Мерсо. «Я його схопив за комір сутани і виплеснув на нього все, що таїлося в глибинах мого серця; я підстрибував, у криках моїх злилися радість і гнів… Він пішов, і я заспокоївся. Ніби цей несамовитий гнів зцілив мене від зла, спустошивши, позбавив надії. Перед лицем цієї ночі, обтяженої прикметами і зірками, я вперше в житті відкрився назустріч безмежній байдужості до всього світу».

Таким чином, Мерсо, скоріше модель для демонстрації ідеї, ніж персонаж роману, вписується у цикл «Міф про Сізіфа». Він був рабом пекла буденності, котив свій камінь, не думаючи про це. Відмовившись від надії, від усякої надії, він завоював свою свободу і може тепер насолоджуватись життям, саме так, у його камері, насолоджуватись звуками села, які долинають до нього, пахощами ночі, землі; коротше, його знов п’янить життя, бо він прийняв смерть, і камінь, і повну байдужість до безмежного світу навколо. Він врятований тим, що його згубило.

«Чума» відіграє по відношенню до існування колективу ту саму роль, що «Сторонній» по відношенню до існування індивіда. Подібно до того як Мерсо відкривав для себе красу життя завдяки шокові, котрий пробуджує в ньому протест, ціле місто пробуджується до свідомості, коли опиняється в ізоляції, у владі чумного мору. Місто це — Оран, чумний мор вигаданий. Ця прекрасна книжка не має нічого спільного з реальним спостереженням. Персонажі тут є також втіленням певного способу думок. Але, як усі великі гумористи, від Свіфта до Джорджа Оруелла[289], Камю намагався для більшої вірогідності додати конкретні деталі. Опис Орана на початку книжки нагадує кращі описи Бальзака; тут змальовано не тільки вигляд, а й моральний клімат міста, що поринуло перед лихом у торгівлю і буденні справи.

Повільне введення вигадки у реальність є справді чудом технічної майстерності. Пацюк, який вмирає, спливаючи кров’ю, потім десять, потім сто, потім армії пацюків. І нарешті — перша людська жертва. Опис симптомів, опору адміністрації, яка відвертається від лиха, як трибунал від убивці. Усе це здається мені мистецькою вершиною. Камю цікавить у «Чумі» не реакція людини, яка бачить крах усього, що здавалося їй стабільним: зв’язків і взаємин між людьми, здоров’я. Це вже не просто Сізіф, а покоління Сізіфів, яке почуває себе розчавленим гірським обвалом.

Як себе почувають нещасні? Краще, ніж можна було думати. Передусім майже всі у час, коли місто було закрите на карантин, згадують про узи, які єднають їх з тими, з ким розлучені — чоловіками, дружинами, відсутніми коханцями. Але є й такі, що діють. Це доктор Р’є (Оповідач), який, не думаючи навіть про небезпеку, не почуваючи страху, лікує хворих. Р’є — атеїст. Отцю Панелу, який вірить, що чума наслана богом, щоб покарати місто грішників, і бачить їхнє спасіння у розкаянні, Р’є відповідає: «Спасіння людини надто гучне