Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

розділ 27

Дощ

 

Роздуми про проблеми виявились дурістю. Вино у пляшці закінчилося, а від цих роздумів захотілося втопитись. Виходу не було, він просто не знав, куди можна піти у цьому дивному світі. Тут усе чуже та незрозуміле. Варто тільки вирішити, що якась частина цього світу починає ставати рідною та близькою, як вона обертається іншою гранню і перетворюється на щось зовсім незнайоме. Адже це навіть не чужа країна і тут неможливо знайти співвітчизників.

Ярослав роздратовано жбурнув пляшку в калюжу і похмуро подивився на сіре озеро.

Схоже, більша частина його проблем від того, що він проковтнув Серце Вогню і тепер перетворюється на дракона. У байдужу тварюку, яку нічого, крім нескінченного польоту, насправді не цікавить. Він живе тут страшенно довго, але досі не спромігся подумати про те, як його пропажу пережила мама. Розважається, якісь пригоди шукає. А батьки божеволіють.

Крона величезного дерева, нарешті, перестала чинити опір дощу і кілька крапель впали Ярославу на маківку. Він роздратовано труснув головою, але йти не став. Яка різниця. Він все одно топитися зібрався, тож сенсу залишатися сухим не було.

Озеро було по-своєму гарне. Кипіло від дощу і, здається, дихало, як жива істота. Йому, мабуть, теж самотньо. Загоряти біля водоймища тут не прийнято, збиратися галасливими компаніями теж. Тутешні студенти віддають перевагу питним закладам. Не цінують гарну погоду та озеро під боком. Насипати на березі піску, такий пляж буде.

Захотілося заспокійливо погладити воду, як старого пса, сивого та стомленого. Ніхто тебе не прожене. Твої хазяї вміють цінувати вірність.

Ярослав не зрушив із місця. Він просто дивився. Довго-довго. Дивився на воду озера, дивився на безкінечний дощ, дивився в себе і хотів зникнути. Випаруватися. Щоб злитися з водою і ні про що більше не думати. У людей дуже багато проблем просто тому, що вони вміють думати.

А потім, через довгу, як ціле життя, мить Ярослав побачив кота. Пухнастого та рудого. Кіт ковзав на задніх лапах по воді, дивно вимахуючи передніми, він був елегантний і незворушний. Олімпійський чемпіон, а не кіт. Він був настільки недоречним, що не міг не привернути до себе уваги.

— Оце глюки, — захоплено пробурмотів Ярослав, дивлячись на озеро.

Рудий до почервоніння кіт спритно виписував овали і дуги і вперто продовжував вдавати, що він катається на ковзанах. Виходило в нього добре і навіть красиво, незважаючи на деяку зайву вагу даного представника сімейства котячих.

Ярослав про всяк випадок подивився на пляшку, що валялася біля ніг, але вирішив, що до такого однією пляшкою середньої паршивості вина допитися неможливо. Потім він торкнувся свого чола. Лоб був мокрий і прохолодний, як і решта тіла під давно промоклим одягом.

— Може, у мене лихоманка? — спитав хлопець у простір.

Кіт на мить застиг, а потім перекваліфікувався з фігуриста в танцюриста і став зображати на поверхні сірого озера щось, що нагадувало брейк. А ще кіт став іскрити, як електроприлад, що доживає свої останні секунди. Він скакав водою. З хвоста зривалися іскри та невеликі блискавки, вода навколо шипіла, дощ лив зверху, а Ярослав з незрозумілим спокоєм дивився на все це неподобство і думав про сенс життя. Топитися якось різко перехотілося. Навіть якщо ти перетворюєшся на дракона, це ще не привід настільки бездарно прощатися з життям. Можливо, процес оборотний. А можливо він все дуже перебільшує. Деякий непорядок з головою у нього давно був. З раннього дитинства. Просто тепер воно вийшло на новий рівень, або зсунулося в інший бік.

— А чому ця сволота суха? — спитав у не дуже ласкавого всесвіту Ярослав. — Гаразд, рудий і кудлатий, гаразд, по воді бігає, що тобі месія всіх кішок. Але не намокає він чому? Яка несправедливість.

Сам Ярослав промок давно і надійно, як і дерево, під яким він сидів кілька останніх годин. А коту хоч би хни. Витанцьовує на воді, розкидається іскрами і залишається таким же пухнастим, як у перші секунди своєї появи перед Ярославом. Хоча чого ще від глюку чекати. Можливо, він через декілька хвилин відростить крила і відлетить у теплі краї.

— Дивна у мене підсвідомість, — визнав Ярослав. Цікаво чому саме кіт і чому рудий? Досі йому набагато більше подобалися чорні, гладкошерсті котяри з ситими фізіономіями. А тут рудий важкоатлет із задатками циркача. Може, він із цирку втік? Прямо в Місто, перед ясні очі одного дракона-початківця, а можливо і божевільного.

Витанцьовував кіт ще довго. Майже злітав, застигав у дивних для кота позах і, здається, посміхався, когось нагадуючи. Потім у нього закінчилася танцювальна програма, і він, помахуючи хвостом, попрямував до єдиного глядача. Ярослав про всяк випадок поаплодував. Хто знає, чого можна від цього кота чекати? У смугастого гризуна вигляд теж досить невинний, а неприємностей від нього більше, ніж від усіх щурів Міста. Щури крали їжу, прогризали стіни, шастали по темних кутках у пошуках їстівного сміття і нікого в сумнівні історії не втягували. Ярослав принаймні про таке не чув.

Поки хлопець міркував про звички різних видів гризунів, кіт вибрався на берег, навіщось потряс лапами і втупився в Ярослава жовтими круглими очима.

— Ну, чого тобі? — спитав хлопець.

— Поговорити треба, — заявив кіт, хрипким, якимось пропитим голосом.

— Про шкоду алкоголізму? — поцікавився Ярослав. Голос кота чудово поєднувався з порожньою пляшкою від вина.

— Про шкоду самокопання, — відповів кіт і поважно вмостився поруч із хлопцем, поклавши хвіст на передні лапи. Дуже мила істота. Шкода, що не муркоче. — Гарне озеро. Без купи навішених плетив для чистоти води та дивного виду риб. М'ягеньке.

— Мокреньке, — додав Ярослав.

— Вода завжди мокра, — повчально сказав кіт, повівши вухом.

— Я в курсі, — озвався Ярослав. — Що там із самокопанням?

— Те саме, що й із самоїдством. Порожня втрата часу. Хіба у твоєму житті все так погано?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍