Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Викладачі похмуро перезирались між собою та стежили за студентами. Ратмир не видав себе нічим. Тільки дивився на мене отим своїм поглядом… Я мала ще кілька днів пасивного протистояння.

Ось так буває, що зриваєшся без причини. Насправді ця причина складається з маленьких обставин, які накопичувались поступово і які відкидаєш, як дрібнички.

Якось після пар я зірвалась. Я зненавиділа брюки та блузу, цей одяг, даний мені з подачки магів! Раніше я тремтіла від думки, що видам себе, що не зливаюся з натовпом. А тепер сама думка бути, як вони, роздирала мене розпеченим лезом.

Я знову вдягнула одежу, пошиту Міриною рукою. Яка ж вона дивна, незвична тут… І яка рідна для мене. Я кинулась до невеликої сумки та з трепетом вийняла давні подарунки. Теплі рукавички та фігурку книги на мотузку, вирізьблену з кістки. Еге ж, пів годинки він витратив на неї, негідник такий.

Я вдягнула мотузок на шию та підійшла до дзеркала. Один погляд пустила – і відсахнулась. Не буду дивитися в дзеркало, не буду, як маги!

Саме тоді повернулася Катаріна. Ридаючи, вона кинулась до мене й затиснула в обіймах.

– Ейві, я така щаслива, така щаслива! – плакала вона. Приголомшена, я навіть не ворухнулась, щоб скинути її. – Розумієш, я зварила зілля щастя! Це моя власна придумка, творчий проєкт! Евеліна Сиза сказала, що я високо потенціальний цілитель, і все через це. Жодне моє зілля не таке, як треба. Я, мабуть, нізащо не отримаю стипендії… І це так сумно… Але я така щаслива!

Словом, я ледве відірвала її від себе та всадила на ліжко. Сама всілася на своє і час від часу зиркала на неї. Сльози котилися розчервонілими щоками… Моя ж бідолашка!

«Який же цирк! – фиркнула Книга. – Невже ти хвилюєшся через неї? Ти – безжальна вигнанка Полярної пустки. І через неї – дочку жалюгідної бідної швачки!»

Це була остання межа. Я підірвалася з ліжка та викинула Книгу в вікно. Нехай скільки хоче ображає мене, але ж не Катрю! Не це чисте, хороше, невинне створіння, яке мріє рятувати чужі життя!

Катаріна аж плакати перестала. Вона подивилась на мене великими дитячими очима та прошепотіла:

– Твої руки…

Я вперлася поглядом в руки. Барси йому в іглу! Товстезний шар криги покрив їх. Я відчула ламкий біль, нестримний переляк. Ось воно: Лука Сизий розказував, що коли маги пускали магію з рук, вона перекидалася на них самих.

Я вилетіла з кімнати. Вилетіла з гуртожитку, вилетіла з академії. Як же боляче в руки! Я не могла розціпити їх, навіть ворухнути. Мабуть, це вперше я так налякалась. Усе життя мені загрожував «хтось», а тепер я загрожувала собі сама.

Хотіла покликати Книгу, щоб вона розказала, що коїться, але знала, що вона не розкаже, та й ми знову посварились. Тому я просто зайшла в якийсь сад, сіла під деревцем і дивились, як крига тане на сонці.

Крига… Часом мені здавалось, що я вся складаюся зі шматочків льоду. Чи часто я мала якісь почуття? О, моя трепетна незгасна любов до названої сім’ї! І навіть ця любов помалу забувається, стає примарною згадкою.

Тепер я – пуста. Волочу життя із химерною метою – дізнатися щось про батьків, які викинули мене до снігів. І ось… в моїй душі зародилось маленьке незвичне почуття. Дружба чи що? Я зрозуміла, що Катря стає мені дорогою. А Книга посміла образити її.

«Дурненька невиправна Книга! – без злоби подумала я. – Невже колись я звикну до твоїх вибриків?..»

Я обережно рухнула руками. Розмерзлись. А досі страшно… Мені не можна лютувати, магія стає некерованою. Втім, сьогодні я не піду до Луки Сизого. Часом потрібно поглянути в очі смерті, щоб зрозуміти, як сильно хочеш жити… Що ж, я знаю купу персон, які організують мені це.

Я підвелась. Не стану лукавити, що зовсім випадково опинилась біля маєтку Ждана Липи. Випадок усміхнувся мені. Сонце вже хилилось до заходу, коли біля воріт почався рух. Під’їхала карета, заметушилися люди… Господарі ненадовго покидали маєток.

Всередині мене напнулась струна. Коли буде краща нагода викрасти Око всепам’яті? Поки що я не бачила такої.

«Книго, я викрадаю артефакт», – повідомила я.

«Чудово, а я лежу під вікном та милуюсь останніми променями сонця», – буркнула вона.

«Не вірю. Там же брудно. То… ти не зі мною?»

«Забудь про моє існування, зітри з пам’яті мій образ».

Я важко видихнула. Та попри те, що Книга була не зі мною і начебто валялася під вікном гуртожитку, я чітко відчувала її у своїй голові. Якщо щось трапиться, вона не залишить мене.

«Залишу».

«Так, авжеж», – не сперечалася я.

Ніч торкнула землю чарівними покривалами… Ще мить тому вигравали останні промені сонця – аж ось опустилась пітьма. Я вдихнула на повні груди. Нічко, нічко! Моя зрадлива приятелько, що ти заготувала мені сьогодні?

Маєток Лип заснув. Не світилося жодного вогника, тільки місяць-молодик купав стіни у сріблястому мерехтінні. Невпевнено шепотілося листя, похитувались віти дерев… Аж надто звабливо вони підходили до муру.

Все-таки жаль, що я недостатньо розібралася в темі захисних заклять. На мою думку, вони очікували мене тільки на дверях, та аж ніяк не на траві. Стовпці муру мали невеличкі виступи, наче призначені, щоб я дерлась по них… Я дісталася верху й перескочила на дерево. Та коли я торкнулась землі, почався жах.