Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

99
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 83 84 85 ... 99
Перейти на сторінку:
я плющем заріс…

Вікторин поїхав візочком назад додому, переслідуваний прокляттями Шелі.

— Щоб я плющем заріс! — Станіслав били здорового рукою в поруччя.

— Але ж не заросли, — голос Вікторина був спокійний, теплий, як мед.

— Але не заріс. — Пан Станіслав трохи заспокоїлися і знову взялися за вервицю.

Рік порудів жовтнем. Мальва не обдаровувала Якуба жодним поглядом. У нових сукнях походжала по подвір’ю перед самим його носом. Вдавала, що не бачить, як Шеля водить за нею очима. Може, хотіла б, аби Якуб покликав її, щоб випрошував її увагу; могла б тоді байдуже його обминути, її мовчання було б як удар по обличчю. Могла б тоді піднятися на ґанок, де пан Вікторин стояли б у бездоганно білому сурдуті, могла б торкнутися вустами щоки пана Богуша, або ні, краще краєчка його вуха, і тим поцілунком могла б прокричати Шелі: дивися, це він мене зробив господинею, зробив те, що ти тільки обіцяв, бо замість господині зумів зробити з мене всього лиш дівку.

Але Шеля нічого не казав. Лиш дивився.

Пан Вікторин Богуш час від часу замислювався, чи це справжня Мальва. Бо минали дні, а дім не розквітав. Марно було шукати слідів рослинного буяння, яке роки тому охоплювало весь фільварок. Вікторин пам’ятав оте божевільне цвітіння, але пам’ятав його так, як пам’ятають сон. І важко було дивуватися, бо він навіть не був ще тоді Вікторином, а кимось чужим, кимось, кого не хочеться навіть пам’ятати. Але при цій новій килим не зацвів маками, а під кроквами не чути було запізнілої пісні дрозда. Навіть домашні багатоніжки й пеларгонії виглядали так само блідо й сумно, як і завжди.

Щоб якось цьому зарадити, коли ще було тепло, Вікторин назбирав у саду гусениць подаліріїв[15], замкнув у слоїках з великою кількістю пагонів терну й відніс на горище, аби вони могли там спокійно перетворитися на лялечок, бо на горищі не було ані надто холодно, ані надто тепло. Розумні книжки твердили, що в Бескиді немає подаліріїв, але ті книжки писали переважно французи й німці, а що там вони могли знати про Бескид. Вікторин час від часу заглядав до слоїків і розглядав коричневі, набухлі тільця лялечок. Вони зовсім не нагадували живих створінь. Радше наводили на думку про сухі листочки, згорнуті трубочками, прикріплені тонкою шовковистою ниткою до галузочок всередині слоїків. Жодне відчуття не підказувало Богушу, що в тих сухих шкаралупках пульсує життя, що відбувається дивовижна трансмутація, ба транссубстантивація навіть, бо в перетворенні смердючої гусениці в різнобарвного метелика є щось святе, і спостерігаючи за нею, можна легко повірити в небо та інші надсвіти.

У дощові листопадові дні Вікторин зносив лялечок вниз, по одній чи цілими слоїками, і ставив на каміні. По недовгім часі вони набухли, під твердою шкаралупкою почалося пульсування; потім лялечки лускали вздовж, і з них з’являлося нове життя, вогке, тремтяче й різнобарвне. Метелики розпростували крила, схожі спочатку на зім’яті клаптики тоненького паперу, поволі й невпевнено, ніби все ще не могли повірити, що ті належать їм і що ні в кого не мусять питати дозволу, аби їх використати. Коли це до них доходило, вони один за одним зривалися в політ, без жалю залишаючи шкаралупу давнього життя. І бачив Вікторин, що це було добре.

Невдовзі дім був повен жовтих подаліріїв з крилами штивними, наче вирізаними з картону, облямованими чудовими блакитними й червоними плямами. Богуш тут і там розкладав блюдечка від чашок, залишаючи на кожному кілька краплин меду, розбавленого водою. Слуги незабаром звикли до цього нового дивацтва господаря; молодші підсміювалися з того, але старші, які пам’ятали колишню суворість і жорстокість Богуша, приймали це з полегшенням і радістю. Краще, щоб пан Вікторин розводив метеликів, аніж шмагав батогами підвладних і ґвалтував дівок.

Мальва часом брала тих метеликів на палець і неуважливо розглядала їх. Так, вони були гарними, навіть цікавими, але тільки на мить. Значно більше поглинала її роль господині дому, коні й убрання, рум’яна й помади, яких вона зовсім не мусила вживати, бо краса її молодості була привабливішою за всі французькі пудри. Пан Вікторин, знеохочений, перестав підгодовувати метеликів. Незабаром підлоги кімнат були устелені жовтими трупиками подаліріїв. Слуги збирали їх і викидали на гній.

Проте ночами Богуш усе ще приходив до Мальви й робив з нею різні речі, але спальня ніколи не стала лукою. Він остаточно зрозумів, що це не справжня Мальва. По якімсь часі, однак, подумав, що він також не є справжнім собою. Він змінився й постарів, а певні справи на світі можливі тільки тоді, коли ти молодий. Ночами, однак, було йому добре, і цього повинно було вистачити.

І думав би так і далі, якби не повстання.

На початку листопада з’їхалися до Седлиськ кілька вельможних панів, серед них пан Домінік Рей і пан Генрик Богуш, Вікторинів брат, звільнений з офісу прокурора в Кракові за діяльність проти монархії і кайзера. Пан Генрик-бо грався в змови, засновував таємні клуби й товариства на зразок шотландських лож: Клуб Великої Польщі чи Товариство Польського Народу, в який допускалася, ясна річ, сама лиш випробувана шляхта. Такі панове збиралися ночами на краківських горищах і в брудних флігелях, аби у світлі свічок читати Міцкевича й мріяти про Велику Польщу, Польщу від моря й до моря.

Проте випробувана шляхта виявилася не дуже випробуваною, бо хтось доніс, пана Генрика арештували й збиралися вивезти в Брно, до фортеці Шпільберк. На щастя, охоронці виявилися продажними, і перш ніж наймолодший з братів Богушів встиг доїхати хоча б до Лянцкорони, приятелі-змовники звільнили його, вдавши напад розбійників, аби ескорт міг переконливо виправдатися перед владою. Як сказав пан Генрик, забава була першокласною. Розповідав він, зрештою, про свої перипетії красномовно і з гумором, розохочений наливкою на горіхах, аж пан Рей раз у раз вибухав сміхом і плескав себе по стегнах.

Один лиш пан Вікторин дивився на це незадоволено.

— Підсміюйся, підсміюйся собі, шмаркачу. Не для того тебе пан отець до шкіл посилали, не для того ми на твоє утримання даємо, аби ти в конфедерацію грався.

— Вікторине, любий, твій брат уже давно на власному утриманні й пригоди фінансує з власної кишені, — сказав Домінік.

— А також своїх коханок, — буркнув Вікторин. Генрик на це щиро розсміявся.

— А хіба можна вижити на державну платню?

— Не підсміюйтесь, панове брати, тут про Польщу йдеться, — озвався ще один із чужих панів, молодий, зі світлими вусами, з натхненним обличчям пророка. Говорив він неголосно, але коли озивався, всі

1 ... 83 84 85 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"