Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

Так, саме вчотирьох. Голлі Манро теж була з нами. Мавзолей стояв на східному кінці Стренду — там, де він переходить у Фліт-стріт, на острівці посередині дороги. Раніше там була церква, та ще за часів війни її розбомбили, а потім замінили суворою сірою будівлею, в якій спочивав прах Маріси Фіттес. Це була овальна споруда з бетонною банею: з її західного боку, між двома величними колонами, було влаштовано вхід до мавзолею просто від контори агенції «Фіттес». Над колонами височів трикутний фронтон з вирізьбленим на ньому однорогом — емблемою агенції. Вхід перегороджували масивні бронзові двері, що відчинялись лише в святкові дні, даючи людям змогу побачити простий гранітний надгробок великої дослідниці.  

Н   ад    Лондоном уже смеркло, та карнавал був демонстративним викликом темним силам, тож його організатори запевняли  

учасників у цілковитій безпеці. З кабелів над вулицями звисали захисні ліхтарі. На кожному розі курився лавандовий дим. клубочачись над натовпом, що хвилювався, наче морський прибій, біля мавзолею.  

Над мавзолеєм у чорному вечірньому небі погойдувалась величезна. завдовжки з лондонський автобус, посріблена надувна рапіра. Дороги до мосту Ватерлоо та Олдвіча було захаращено кіосками й атракціонами. Тир «Влучи в привида» сусідував з «Польотом на Полтергейсті», де механічні руки піднімали чоловіків та жінок у повітря: ті аж верещали від захвату. Крутились каруселі з веселими привидами замість коників: у кіосках продавали цукрову вату «Павутиння» та карамельки у формі черепів, кісток і хмаринок ектоплазми. Як і на купальських ярмарках, де зазвичай можна побачити ті самі розваги, най- жвавішими відвідувачами тут були дорослі. Цієї ночі вони почувалися в безпеці, бо цієї ночі головні вулиці Лондона було обсипано сіллю та лавандою й перетворено на барвисту чарівну країну, яку їм так кортіло дослідити. И вони її досліджували — мчали повз нас, чоловіки й жінки, літні й молоді, з розчервонілими від збудження обличчями. Та водночас їхні веселощі здавались мені силуваними: ці люди з відчаю лише намагались удавати, що їхній страх перед ніччю — просто давній дитячий забобон.  

Ми мовчки стояли на розі, тримаючи руки на ефесах рапір і спостерігаючи за всім цим видовищем.  

— Дорослі, здається, щасливі, — зауважив Локвуд. — А ти, Джордже, часом не відчуваєш себе старим?  

— Не настільки, щоб не скуштувати морозива, — відповів Джордж.  

Локвуд кивнув:  

— Я теж не відмовився б від вершкового ріжка.  

— Зараз принесу, — запропонувала я, побачивши через дорогу кіоск із морозивом. — А тобі що взяти, Голлі? Мабуть, фруктовий лід?  

Волосся Голлі було заправлене під облямований хутром капелюшок, який дуже личив їй. На ній було довге пальто, яке чимось скидалось на Локвудове, а на боці — й це неабияк дратувало мене — висіла рапіра.  

— Ні. мені теж вершковий ріжок. Заради такої нагоди.  

— А я вже думала, що ти ніколи не порушуєш своєї дієти. — здивувалась я й вирушила до кіоску, щоб зайняти там чергу.  

Звідси мені було видно, що за мавзолеєм уже вишикувалась карнавальна хода — ряд платформ, поставлених на вантажівки корпорації «Світанок» і оздоблених прапорами агенцій. На деяких платформах було встановлено велетенські логотипи. На верхівці білої щогли красувались переплетені кільця — емблема агенції «Тенді й сини»: на самих платформах я помітила лисицю — знак «Ґрімбл» — і балухату сову агенції «Дал- лоп і Твід». Усі ці фігури було зроблено з пап’є-маше, сталевого дроту й дерева, а потім яскраво розфарбовано. Заввишки вони сягали двадцяти футів, а довкола них уже стояли юні агенти, готові розкидати в натовпі цукерки й листівки. На двох платформах розташувались акторські трупи, що мали відтворювати найславетніші події з історії агенцій: зараз вони — і моторошні мерці в білому гримі, й витончені агенти в старомодному вбранні — мирно розмовляли й курили, чекаючи на початок параду.  

На чолі процесії стояла вантажівка з найбільшою платформою, обтягнутою червоною та сріблястою матерією — барвами двох найбільших лондонських агенцій. Над платформою в темному небі на припоні погодувались дві надувні фігури — єдиноріг та лев, символи «Фіттес» і «Ротвел». Фігури були підвішені над кріслами, в яких мали сидіти нащадки засновників компаній — Пенелопа Фіттес і Стів Ротвел.  

— Панно Карлайл? Люсі Карлайл?  

— Хто це? — я почула голос, та серед гамору не змогла розпізнати його. Так само спершу не впізнала я і його власника — маленького кремезного чоловічка в хутряному кожусі й крислатому капелюсі, що геть закривав нахилену вперед голову. Чоловічок несподівано підійшов ближче. В яскравому сяйві ліхтарів я розгледіла і його м’які оксамитові штани, й дорогі, пошиті на замовлення, лискучі шкіряні черевики.  

Помітила я й ціпок із руків'ям, вирізьбленим із слонової кістки, в оздоблених коштовними перснями пальцях. Потім чоловічок спритно підняв руків'ям