Читати книгу - "Зібрання творів"

правдивий. Ти — його предтеча.

* * *

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.

Десь при вечірньому столі —

батьків моїх тужіння

згорьоване. О цій порі,

аж чорні од розпуки,

голосять наші матері,

заламуючи руки.

Ще наші біди замалі!

Ще наберись терпіння.

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.

* * *

Немов нурець, що цілив просто в смерть,

але не влучив, бо, занадто прагнучи,

змістив бажанням вертикальний лет

ачи гордливе небуття відтрутило,

чи в мить крутого самопочезання

він надто пильно стежив шлях утрат, —

лиш так його спотворило дерзання

тим виразом вибачливих жалів,

самодосад, стеребленої волі

і отворами поглядів зчужілих,

що він навік лишився під собою

для пробування, нижчого за смерть.

* * *

Той образ, що в відслонах мерехтить,

повторюють дзеркалами дзеркала.

Це в прискалках душа твоя жахтить,

ледь нарожденна ачи з мертвих встала.

Вона збирає в стосики тонкі

усі твої розсипані відбитки,

мов золоті, з поховань скіфських, злитки

на поза всякий час і всі віки.

У синіх вітражах, б’ючи, як млість,

вже золота спалахує подоба

і біла пучка тягнеться до лоба,

і серце покріпляє благовість,

о милосердний Господи!

Знова

душа постала з тліну всежива!

* * *

Ти підійшла — а я тебе не ждав.

Не сподівався, що аж так нагально,

знаку ані подавши — все відтрутиш,

щоб заступити всесвіт мій цілий.

Так, світ тобою став. Ти — стала світом

чужим, як ти. Німим, як ти. Як ти —

непроханим. Та чую — жаль обох вас

уникнути — чи брата чи сестри.

* * *

І віщий голос подали вітри,

ласкаві ластівки зашелестіли,

мов листя лип. І крики замигтіли

мені на лицях. Годі, очі втри,

моя зажуро. Поночіє світ,

гойднувся обрій — радості й докуки.

Сідають ластівки — мені на руки.

А серце поривається в зеніт.

* * *

Ще кілька літ — і увірветься в’язь.

Забутий світ увійде в сни диточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка в чорноводді доль

загубиться. І фенікс довгоногий

перенесе тебе в ясні чертоги

від самоволь, покори і сваволь.

А все тоте, що виснив у житті,

як рить, проб’ється на плиті могильній.

О, ти єси тепер довіку вільний

в нестерпному своєму всебутті.

* * *

У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище засягають води

терпкого забуття. Все ближче край.

Дивлюся в порожнечу днів і літ —

і думаю: де та межа, котрою

вертається утрачена душа

у прапервні. У паділ тих розкошей,

які сурмили молоді літа.

Камо грядеши? Неслухняний крок

пізнав себе у цій ході невпинній,

а ти лише в його ступаєш слід.

І вужчає благенька смужка літ,

мов тінь твоя, що йде тобі назустріч

і врочить, врочить… Ось і заламалась

твоя дорога. Темінь. Прірва. Край.

Зайди за грань. Нам надто тяжко жити

непевністю. Межи. Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання,

на півваганні втяте. Гони меж

ховаються за пагорби терпіння

і невидимі для зухвалих мет

простертості. О, що б, коли б той край

пізнав дробинність нашу! Що б то стало —

горі — горою бути? Що б то нам

посовгнути — ці межигони часу,

марудні межигони живоття,

коли змарнілі постаті снаги,

ці бурі пристрастей попопелілих,

раптово окошилися на нас.

І хочеться сягнути за крайчасу,

за прапервні. І все почати знов.

Первослідом. О, що б то нам прямитись

поверненням у смерть. О, що б то йти

узгір’ям долі в верхогір’я крику,

яким прорвався тверді першотвір,

і збурив певність німоти і тліну!

О, ті нестерпні виходи за грань

привсюдності! О ті наломи ляку,

ота зухвала згага самовтеч,

жага згоряння, спалення, авто—

дафе. Та паморозь терпінь

і вічна недоконаність дерзання,

рух руху руху. Те безмежжя сил,

розбурханих од молодого болю,

ті парури зусиль, та виднота

себеявлення, та оглухла прірва

обрушення і заступання за

видиму смерть, аби тороси муки

ліпили лона квітам. Ось ти є,

непевносте. Оце ти й є, дорого,

котра прожогом навертає нас

до серця серця, ув аорти шалу,

де безбережжя голубиний гуд.

Так обрій замикає небо й землю.

Склепи ж повіки. Віщу таїну

спізнати серцем, духу не згубивши,

і кров, що рветься з голосних аорт,

погамувати — мабуть, не під силу

нікому з нас…

* * *

Замерехтіло межи двох світів

щось невпізнанно-знане. Ярі барви

по ньому заструміли, мов жалінь

тоненькі леза. Погляд мій взяли.

Вітрило пружне віщих начувань,

я сам пустився плавом за собою —

не стільки од вітрів, як од чекань

і спогадів. Як барви тріпотіли,

єднали поцілунками світи!

Метке осердя сталим серцем стало,

як протяг полохкого досвіт-сну.

Заворушилось небо. Ожило

весняним добрим громом. Глас Господній

начитує старозавітню книгу

(вільготний вітер горне сторінки).

За шелом’янем виспраглих видінь

зникомий чую: на долонях доль,

поміж обачних пальців, потекло,

немов пісок, дощами перемитий,

моє життя. До нього не дорослий,

я, майже немовля, ввійшов у мить

неподоланну. Тарілки литавр —

площини вишу й долу — колихались,

як мідь уроча. Тяжко набрякало

осердя, прагнучи знайти мене,

спостигнути і трепетом обдати.

Як я губився в тих долонях доль!

* * *

Михайлині