Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

Розділ 26. Поклик зозулі. Частина 1

День.

Село продовжувало жити. Люди збирали врожай, заготувати припасів на довгу зиму. Дні ставали коротшими, а ночі — довшими.

У центрі кілька міцних чоловіків день і ніч монтували сцену до дня Врожаю. Інші поспішали збудувати нову хату для матері Орисі до настання морозів. Староста «вибив» для родини загиблої дівчини якусь матеріальну допомогу, чим хизувався за кожної нагоди.

Всі швидко забули і Орисю, і Яру, і Олексія. У когось за останній тиждень народилася дитина, хтось готувався до весілля. Ніхто більше не хотів згадувати про смерть.

 

Ляна ходила як примара. Вона знову перестала виходити з хати. Їй навіть не треба було брехати чи вдавати щось перед Влаславом. Він кілька разів навідувався до неї, аби перевірити, чи дівчина ще дихає. Намагався лізти, але Ляна щоразу казала, що в неї збився цикл і кровотеча ще не закінчилася. Це діяло на голову села, як відро холодної води. «Може він думає, що то заразно?», — думала вона, проводжаючи його поглядом.

Ляна продовжувала телефонувати Святославу, залишала повідомлення, проте той не виходив на зв'язок.

— Він на мене через щось злий? — питала вона маму, але та тільки зітхала.

— Я не розумію. Ми розмовляли з ним учора ввечері. Тато казав, що у нього все гаразд.

— Ти просила його мені зателефонувати?

— Так. Не розумію…

«Нерозуміння» Маргарити Сергіївни тривали вже місяць. Ляна дивувалася, чому та залишалася такою спокійною. Дівчина щосили відганяла думку про те, що у тата могла з’явилася інша.

Більше не було у кого просити допомоги. Святослав міг відповісти на багато її питань, розставити крапки над «ї».

— Чому ти віддав мене? — питала Ляна, ходячи по будинку, як сновида. — Чому не зізнався? Ми могли би щось вигадати.

Хоча вона сама собі могла відповісти на ці питання, і чудово розуміла, що шансу втекти у неї не було. Власлав знайшов би її будь-де. Чи за кордоном, чи у місті-мільйоннику (як він і зробив), чи у селі.

— Записник! — ляснула себе по чолі дівчина, різко спинившись посеред кімнати. — Мені треба знайти його записник, про який казала Яра!

 

Сказати виявилося легше, аніж зробити. Ляна зупинилася перед дверима голови. Рука тряслася, коли дівчина торкнулася клямки. На щастя, двері не були замкнені і їй вдалося тихо прослизнути всередину.

До цього Ляна ніколи не була в будинку Власлава. Він взяв за звичку приходити до неї сам і без запрошення.

Староста точно був удома. У дворі стояв його пікап. Дівчина обережно минула кухню, відзначаючи про себе вишуканий смак в інтер’єрі сільського керманича. «То твої демони в голові тобі нашіптують?»

Ляна повільно піднялася на другий поверх і зазирнула у спальню. Там теж було порожньо. Дівчина швидко кинулася обнишпорювати шухляди, де за словами Яри, Власлав ховав свій записник. Нічого. Вона вже хотіла піти, як почула кроки в коридорі. Не придумавши нічого кращого, Ляна залізла під ліжко і принишкла.

То був Власлав. Дівчина впізнала його по напуцованих до блиску туфлях із крокодилячої шкіри.

— Так, я знаю, — казав він. — Вона готова.

Ляна подумала, що Власлав говорить з кимось по телефону. Він хаотично ходив по спальні.

— Я знаю! — гаркнув, стискаючи кулаки. — Я був терплячим! Я чекав роками!

Ляна обережно визирнула з-під ліжка і похолола: у руках Власлава не було телефону. Він зупинився перед дзеркалом над комодом і глянув на своє відображення.

— Я витримаю! Я не слабкий, не такий, як вони всі! — Тіло старости тряслося від напруження. Його обличчя, бліде та нервове, викривилося у злорадній посмішці. — Віддам, — прошепотів Власлав. — Віддам, як і обіцяв.

На коротку мить Ляні здалося, що його очі потемніли. Зазвичай блакитні, майже прозорі, вони стали темними, як ніч.

— Залишилося зовсім трохи… Ти ж не покинеш мене?.. Та ні, ні, я просто питаю… Я знаю, що не кинеш, — Власлав стиснув руками скроні. — Дуже голосно… Я не витримую…

Він застогнав, вхопився за комод, ніби боявся впасти.  

— Ти не замовкаєш ні на мить! — староста щосили ляснув долонею по комоду. — Ні, вона не чинитиме опору, — кинув роздратовано. — Вона вже зламана. Мені треба випити…

З цими словами він вибіг зі спальні.

 

Десь через пів години Ляна наважилася вилізти з-під ліжка. З першого поверху доносився голос Власлава. Дівчина навшпиньки минула коридор і зупинилася на сходах. Мова голови громади була нечіткою та була позбавлена будь-якого сенсу. Коли він вже напився до безтями, Ляна вийшла зі своєї схованки.  

Власлав сидів за столом, поклавши голову на руки. Біля нього стояла недопита пляшка рому. Дівчина з огидою глянула на нього і поспішила вийти геть.

 

***

Візит до старости не приніс Ляні бажаних результатів. Вона увесь вечір просиділа, шукаючи у підказках Євгена щось, що могла не помітити раніше. До неї знову повернулася стара шкідлива звичка гризти нігті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍