Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Селеста, зворушена цим компліментом. — Ходи пообнімаємось.

Малий підбіг до неї, а вона посунулася на край ліжка, щоб він міг її обійняти. Джош не був таким мазунчиком, як Макс, тому, коли він приходив обніматися, Селеста завжди дбала про те, щоб він мав час натішитися. Вона поцілувала його в маківку. Вона випила ще одну таблетку знеболювального, хоч і не була впевнена, що їй і справді потрібні ліки, і зараз почувалася трохи пришибленою.

— Мамо, — сказав Джош.

— Хм-м-м?

— Я маю сказати тобі одну таємницю.

— Хмм… І що це? — вона заплющила очі й міцніше пригорнула до себе сина.

— Але я не хочу казати.

— Як не хочеш, то не кажи, — замислено відповіла Селеста.

— Але це це мене засмучує, — сказав Джош.

— Що тебе засмучує? — Селеста підвела голову та змусила себе зосередитися.

— Ну добре. Зараз Макс уже не ображає Амабеллу, — сказав Джош. — Але вчора він знову штовхнув Скай зі сходів біля бібліотеки. Я йому сказав, щоб він не робив цього. Ми посварилися і навіть побилися, бо я хотів тобі сказати.

Макс штовхнув Скай.

Скай. Полохливу дівчинку, схожу на бродяжку, доньку Натана і Бонні. На саму думку про те, що її син ображає цю маленьку тендітну дівчинку, Селесту занудило.

— Але чому? — запитала вона. — Навіщо він це робить? — голова знову розболілася.

— Не знаю, — сказав Джош. — Просто робить і все.

— Зажди хвилинку, — сказала Селеста. Десь унизу задзвонив її мобільний. Вона торкнулася пальцями лоба. У голові паморочилося. — Ти сказав, що Макс більше не кривдить Амабеллу. Про що це ти? Що ти мав на увазі?

— Я відповім, — гукнув Перрі.

— Ні, мамо, послухай! — нетерпляче сказав Джош. — Він більше не чіпає Амабеллу. Це Скай. Він ображає Скай. Коли ніхто не бачить, тільки я.

— Мамо! — до кімнати забіг Макс. Його личко аж сяяло від захвату. — У мене зуб хитається!

Він засунув пальця до рота — такий милий і невинний. Його обличчя все ще було по-дитячому кругле. Він страшенно хотів, щоб у нього випав зуб, бо був одержимий історією про Зубну Фею.

Коли хлопцям виповнювалося три роки, Джош попросив у подарунок екскаватор, а Макс — ляльку. Вони з Перрі тішилися, спостерігаючи, як він колише ляльку, тихенько співає їй колискових. Селесті дуже подобалось, що Перрі не заперечував проти того, що його син проводиться так немаскулінно. Звісно, невдовзі малий закинув ляльки заради світлових мечів, але це все ще був її синочок, любитель обніматися, найніжніший з хлопців.

А тепер він переслідує спокійних, тихеньких дівчат у класі та кривдить їх. Її син — агресор. «Як насилля впливає на ваших дітей?» — запитала її Сьюзі. «Ніяк», — відповіла вона.

— Ох, Максе, — зітхнула вона.

— Спробуй! Я не вигадую! Він і справді хитається! — до кімнати зайшов Перрі і Макс подивився на нього. — Поглянь, тату! Тату, поглянь на мій зуб! Поглянь, поглянь!

Перрі було складно упізнати у блискучій чорній перуці, що так добре на ньому сиділа, золотистих окулярах-авіаторах та, звісно, найвідомішому комбінезоні Елвіса, всипаному блискучими стразами. В руці Перрі тримав Селестин мобільний.

— Справді? Цього разу і справді хитається? — запитав він. — Дай-но я погляну!

Він поклав телефон на ліжко біля Селести та Джоша, опустився на коліна перед Максом та зсунув на кінчик носа окуляри, щоб як слід роздивитися.

— У мене для тебе повідомлення, — сказав він, швидко глянувши на Селесту. — Він торкнувся пальцем нижньої губи Макса. — Дай-но, друже, я подивлюся. Від Мінді.

— Мінді? — невпевнено запитала Селеста. — Я не знаю нікого на ім’я Мінді. — Вона думала про Зіггі та Джейн. І петицію, на якій мало б бути Максове ім’я. Треба повідомити школу. Може, просто зараз подзвонити панні Барнс? Чи Джейн?

— Твій рієлтор! — сказав Перрі.

У животі Селести ніби щось обірвалось. Вона випустила Джоша з обіймів.

— Б’юсь об заклад, твій зуб не хитається! — сказав він братові.

— Ну, може, зовсім трішки, — сказав Перрі. — Він скуйовдив Максове волосся та поправив окуляри.

— У твоїй квартирі встановлюють нову пожежу сигналізацію, тож вона хотіла знати, чи можна туди потрапити у понеділок зранку. Мінді питала, чи зручно тобі о дев’ятій. — Він підхопив обох хлопців за талію та підняв їх на рівень своїх стегон, а вони вчепилися у нього та висіли, немов маленькі мавпочки із радісним виглядом. Перрі кивнув Селесті. — То що, люба, тобі підходить?

У двері подзвонили.

Розділ сімдесятий

Доброчинна вікторина

Стью: Щойно ви заходили у двері, вам одразу вручали один із тих дівчачих рожевопінистих коктейлів.

Саманта: Вони були божественні. Проблема полягала в тому, що хтось із учителів шостих класів помилився в розрахунках, тож у кожному коктейлі алкоголю містилося, як у трьох. І ці люди навчають наших дітей математиці!

Габрієль: Я просто вмирала з голоду, бо економила калорії на вечір. Тож коли випила один коктейль і — оує-є-є!

Джекі: Я ходжу на різні корпоративні заходи з людьми, які полюбляють випити. Але дозвольте сказати, що я ніколи не бачила, щоб група людей так швидко впилася, як це сталося на тій вечірці.

Тея: Кейтеринг затримувався, усі були голодні і пили дуже міцні коктейлі. Я тоді ще подумала, це шлях до катастрофи.

Панна Барнс: Не надто гарно з боку вчителів напиватися на шкільних вечірках, тож зазвичай я впродовж вечора п’ю лише один келих. Але той коктейль! Я навіть не пам’ятаю, що кому говорила.

Пані Ліпманн: Наразі ми переглядаємо вживання алкогольних напоїв на шкільних подіях.

* * *

— Коктейль? — світловолоса Одрі Хепберн простягнула тацю.

Джейн взяла запропонований рожевий напій та окинула поглядом велику шкільну залу. Усі Блондинки-Боб, мабуть, зустрілися напередодні, щоб упевнитися, що у всіх однакові перлові чокери, однакові чорні сукні та високі зачіски. Можливо, донька пані Пондер запропонувала їм групову знижку.

— Ви — новенька у школі? — запитала Блондинка-Боб. — Я не пам’ятаю вашого обличчя.

— Я мама першокласника, — сказала Джейн. — Тож ми у школі з початку року. Господи, ох і смачний же ж коктейль!

— Так, рецепт учителів шостих класів. Вони його назвали «І не підемо до школи» чи якось так. — Жінка пильніше поглянула на Джейн. — Я вас знаю! Ви підстриглися! Вас звати Джейн, так?

Так. То я. Мама шкільного агресора. От лише це не він.

І вмить та жінка здиміла.

— Гарного вечора! — сказала вона. — Ось там план столиків. — Вона махнула рукою у невизначеному напрямку.

Джейн блукала по залі, проминаючи групи яскравих Елвісів та веселих Одрі, усі вони налягали на рожеві коктейлі. Вона шукала Тома, бо знала, що він також залюбки приєднається до пошуку розгадки: що у цьому коктейлі створювало такий