Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

колись був заселяв ту землю (човни зі святочно вбраними селянами на поверхні озера, церковний дзвін і органне «Те Deum» із туману — щось невиразно знайоме з романів Караткєвича...), — народ, якого мені так і не пощастило побачити наяву.

А тимчасом присутність людини в тому пустинному ландшафті була настійною й повсюдною, хоч і вельми специфічною: серед дрімучих хащів зненацька виринала широченька просіка, змережана гусеницями танків і слідами бетеерівських коліс, на відкритому обрії потворно стриміли радіолокаційні вишки, а якось надвечір, щойно ми стали табором і розклали багаття, мезозойські чагарі підліску затріщали і, замість лося чи дикого кабана, як можна б сподіватися, з них вигулькнув молодий капітан казна-яких військ у плащ-палатці, преспокійно, мов на міському проспекті в годину пік, спитав: «Рєбята, закуріть нє найдьотца?» — й, закуривши, підкреслено недбало, майже меланхолійно, поцікавивсь, як довго ми тут, взагалі кажучи, зібралися стояти? (Здається, ми зараз же, наполохані, й ушилися, навіть не повечерявши). Все це, повторюю, було років за три до Чорнобиля — а «зона» вже була там, і відчуття краю, звідки мешканці подалися кудись на безвість, відступивши його пришельцям на бетеерах, знайоме мені — звідти. Недобрий то, далебі, знак — коли народ покидає свої храми...

Це я до того, що майбутнє — воно, в певному сенсі, повсякчас із нами, тепер і тут: може, це взагалі всього лиш та укрита, «погашена» частина теперішньости, якої ми не вміємо до пуття розгледіти, а відтак негодні й відвернути. Тож придивляймося пильніше — поки ще є час. Поки ще можна розчути подзвін з туману...

Січень 1998 р.

Довідка про автора

Світлана Алексієвич — всесвітньовідома білоруська письменниця, творець унікального документально-художнього методу, заснованого на творчо сконцентрованих розмовах із реальними людьми. Її книги перекладено на понад двадцять мов. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема премії Курта Тухольського (Шведський ПЕН)«За мужність і гідність у літературі», премії Андрія Синявського «За шляхетність у літературі», російської незалежної премії «Тріумф», лейпцизької премії «За європейське порозуміння-98» та премії Гердера. 2015 р. стала лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури «за багатоголосу творчість, яка є пам’ятником стражданню та мужності у наш час».

2000 р. під тиском режиму Аляксандра Лукашенка виїхала з Білорусі, жила в Італії, Німеччині, Франції та Швеції, 2013 р. повернулася до Мінська.

Народилася 31 травня 1948 р. в Івано-Франківську (батько — білорус, мати — українка), згодом родина перебралася в Білорусь, батьки працювали вчителями в сільській школі. Здобула освіту в Білоруському державному університеті в Мінську, працювала кореспондентом, писала в жанрах оповідання, публіцистики, репортажу. Вчителем називала Алеся Адамовича, відомого білоруського письменника, розробника нового для білоруської літератури жанру, назву якого він формулював як «соборний роман», «роман-ораторія», «роман-свідчення», «народ, що повідає сам про себе», «епічно-хорова проза».

Першу книгу Світлани Алексієвич «Я поїхав із села» (монологи людей, котрі покинули рідні місця) розсипали в типографії за наказом відділу пропаганди тодішнього білоруського ЦК, авторку звинуватили в антиурядових і анти-партійних поглядах.

1983 р. вона написала роман «У війни не жіноче обличчя». Книга два роки пролежала у видавництві — не друкували, закидаючи авторці пацифізм, натуралізм, розвінчування героїчного образу радянської жінки. Однак часи змінювалися — почалася перебудова. 1985 р. книгу «У війни не жіноче обличчя», «роман голосів», як вона це назве згодом, розповіді жінок-фронтовичок про війну, було опубліковано майже одночасно в кількох видавництвах, загальний тираж сягнув 2 млн. примірників. Вистави «У війни не жіноче обличчя» поставили десятки театрів, а білоруський режисер Віктор Дашук у співавторстві зі Світланою Алексієвич створив однойменний цикл документальних фільмів. За два роки вийшла друга книга — «Останні свідки (Сто недитячих оповідань)», складена зі спогадів дітей війни, вона згодом так само витримала багато перевидань.

1989 року опубліковано роман «Цинкові хлопчики» — розповідь про афганську війну, яку впродовж десятиліття приховувала влада. Щоб написати цю книгу, Світлана Алексієвич чотири роки їздила країною, зустрічалася з матерями загиблих солдатів і колишніми воїнами-афганцями. Книга справила вибуховий ефект. Знову за розвінчування героїчного воєнного міфу авторку намагалися покарати — 1992 р. в Мінську навіть організували політичний суд над нею та книгою. Однак на захист постала громадськість, зокрема закордонні інтелектуали, суд призупинили. За книгою й у співавторстві зі Світланою Алексієвич було знято кілька документальних фільмів (режисер Сєргєй Лук’янчіков), поставлено спектаклі.

Наступна книга, «Зачаровані смертю», виходить 1993 р. Це була оповідь про самогубців — про тих, хто наклав на себе руки чи вчиняв таку спробу, не маючи сили примиритися з поразкою соціалістичних ідей. За книгою було знято фільм «Хрест» (Сценарій Світлани Алексієвич, режисер Геннадій Голодний).

1997 р. Світлана Алексієвич завершила й опублікувала роман «Чорнобильська молитва». 1998 р. видавництво «Факт» видає книгу в українському перекладі Оксани Забужко під назвою «Чорнобиль: Хроніка майбутнього». Ірландський режисер Хуаніта Вілсон зняла короткометражний фільм за мотивами роману, 2010 року його було номі-новано на премію «Оскар». 2013 р. авторка віддала до друку оновлену «Чорнобильську молитву»: роман було доповнено новими монологами, дещо змінено структуру. Оновлений український переклад пропонуємо до вашої уваги в цьому виданні.

У романі «Дивовижний олень вічного полювання», виданому 2006 р., зібрано історії кохання людей із різних поколінь. «Досі я писала книги про те, як люди вбивали одне одного, як вони помирали, — зауважила під час роботи з цим романом авторка. — Але ж це не все людське життя. Тепер я напишу, як вони кохали».

2013 р. було опубліковано найновішу книгу Світлани Алексієвич — «Час second-hand (Кінець червоної людини)», укладену з монологів, які авторка записувала впродовж останнього десятиліття, мандруючи країнами, що побували в складі СРСР. У цьому романі, що його сама авторка визначила як «діагноз нам, діагноз тому, що ми зробили за 20 років», остаточно викристалізувався тип «homo soveticus». Український переклад книги вийшов 2014 року.

За матеріалами сайту alexievich.info