Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

відмінна національна свідомість. Навіть більше — існувала потенційна можливість виникнення двох «українських» націй. Найліпшим виходом з цієї ситуації, який би зміг нейтралізувати таку загрозу, була б зміна політичної ситуації. Ідеться не тільки про відновлення власної національної державності, — справі могла б зарадити ліквідація існуючих державних систем або просто новий територіальний переділ. Але поки до цього не дійшло, рятувати внутрішньоукраїнську єдність заходилася інтелігенція. І як довела практика, потужним знаряддям порятунку могла стати об’єднавча концепція національної історії. Саме актуалізація спільної історичної пам’яті давала змогу здійснювати ефективну народнокультурну мобілізацію і створювати нову етнополітичну реальність.

Останнє десятиліття XIX ст. та перші довоєнні роки XX ст. були переломними у конституюванні української історичної науки як національної. Таке твердження зараз стало майже аксіоматичним завдяки ґрунтовним розвідкам І. Колесник. Дослідниця зазначає, що вирішальний період у процесі створення національної української історіографії збігається з національно-політичним етапом «національного відродження» України, стрижень якого становлять процеси націотворчості та формування активної національної свідомості[178]. На підтвердження самодостатності української соціогуманітарної сфери, окрім наукового оснащення, інші дослідники, зокрема К. Колесников звертаються до проблеми її суспільного визнання. Наголошують на тому, що українська історіографія існувала для багатьох професійних фахівців як проблемно-тематична цілість — розробка сюжетів з історії українських земель, а для діячів українського культурного відродження як цілість, об’єднана емоційно-етичними вартостями. Подібна комбінація, з одного боку, сприяла подальшому розвитку національної історичної науки, посилювала її соціальну функцію, а з іншого — приховувала в собі небезпеку підпорядкування потреб науки ідейно-політичним міркуванням.

Звісно, варто враховувати, що процес конституювання української національної історіографії був надзвичайно складним і далеко не однозначно сприймався суспільною свідомістю. Цьому значною мірою заважали суспільні стереотипи, які сформувалися на базі імперської традиції. Їхня живучість пояснюється цілим комплексом чинників, серед яких виділяють складну структуру, яка утворює багатоваріантні «паралельні версії» для різних соціальних та національних груп, значну масштабність дії та впливу (як просторово, так і хронологічно), здатність до трансформацій, наявність певного типу суспільного розвитку, масову підтримку урядових кіл, офіційної науки, інтелектуальної та соціальної еліти тощо. Тобто набуття національного, виразно українського обличчя вітчизняною історичною наукою відбувалося у важкому протиборстві з офіційною «єдинонеподільною» схемою історичного розвитку як у науковій сфері, так і з її втіленням у масовій свідомості, зокрема й серед українців Наддніпрянщини.

Виявилося, що російська громадська думка, навіть у її ліберальній частині, ще не була готова сприймати окремість українців та їхнього історичного минулого, відповідно, і до появи самостійного українського напряму історичної науки. Навіть О. Пипін, об’єктивний дослідник, який прихильно ставився до українського «національного відродження», у своїх мірковуваннях над розвитком українських досліджень виходив із того, що існує східнослов’янська (спільноруська) спільнота, а український народ (малоруська народність) є лише її частиною, яка зберігає свою національну індивідуальність. Тому національний розвиток українців та їхнє наукове дослідження, на його переконання, були важливі для «общерусского целого»[179]. Подібний висновок базувався на своєрідній «обласницькій» теорії, коли вітався розвиток місцевих елементів, які тим самим збагачували й посилювали цілу народність. Позитивно оцінуючи здобутки української етнографії, ширше за всі українознавчі, зокрема й історичні дослідження, згаданий дослідник непокоївся «ідеалізацією малоруської старини», яка полягала в наголошуванні на особливостях чи навіть суперечностях «двох гілок руської народності». Пипін називає погляди деяких українських (особливо галицьких) учених, які наполягали на повній роздільності великоросійського і малоруського племені й мови, як особливих, незалежних галузей слов’янського кореня, етнографічним ревнощами. Подібний підхід викликав цілком справедливу критику з боку української громадськості. Деякі українські діячі навіть закидали йому відхід від попередніх, більш проукраїнських, як їм здавалося, позицій. Як приклад можна навести відкритий лист К. Михальчука, якого з певних тактичних міркувань було опубліковано пізніше, вже після смерті російського академіка. Водночас О. Пипін справедливо вважав, що етнографічні та історичні дослідження виявили багату оригінальність українців і їх вивчення було справою не тільки місцевого патріотизму, але глибоким питанням науки та цілої національної самосвідомості. Тут важливо відзначити визнання ним органічного зв’язку між розвитком наукових історичних досліджень та рівнем національної свідомості.

Цілком очевидно, що радикальнішими поглядами відрізнялися ті російські науковці, які заздалегідь не сприймали українського «національного відродження». Характерною у цьому сенсі була позиція професора І. Філевича, який, апелюючи до лінгвістичних та історичних даних, намагався довести цілісність російського народу, відкидаючи теорії про існування його двох відгалужень як архаїчні та неактуальні. Єдність історичної думки на всьому просторі Російської імперії розглядалася як серйозний аргумент на користь сказаного. Окремими несуттєвими винятками, що не змінювали всієї картини, професор Варшавського університету вважав лише монографії М. Костомарова та праці закордонних галицьких учених «україно-руського» напряму. Надто скептично він відгукувався щодо поглядів М. Грушевського, який, за його визначенням, попри всі суперечності, намагався застосувати теорію двох руських народностей до викладу історичного життя «українсько-руського народу» як окремого цілого. За переконаннями Філевича, така єдність свідчила про силу й вагу новітньої російської їсторичної науки. Особливо він наголошував на соціальній функції історичної науки — подальший науковий рух має величезне значення саме для російського націоналізму, він розширює і поглиблює його зміст, оновлюючи новими елементами своєї ж народності.

Як адекватна відповідь на цю публікацію у «Киевской старине» з’явилася рецензія, де переконливо доводилося, що навіть серед підросійських наукових видань немає тієї єдності в трактуванні української проблематики, про яку заявляв варшавський професор. Так українській думці доводилося обстоювати не стільки власні, відмінні від офіційної історіографії позиції, скільки сам факт свого існування.

Якісні зміни в процесі конституювання української історичної науки як національної, безумовно, послідовно готувалися всім попереднім її розвитком — різносторонньою дослідною та громадською діяльністю істориків. Найяскравішими постатями проукраїнськи зорієнтованого «історичного цеху» XIX ст. були М. Максимович, М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, Д. Багалій.

Серед названих імен, безперечно, особливе місце посідав В. Б. Антонович. Його значення у контексті націотворення зумовлене як науковою працею, творенням документальної школи історіографії, так і участю в українському громадському житті, у якому він мало не півстоліття відігравав одну з провідних ролей. Пізніше О. Оглоблін пов’яже з ім’ям Антоновича вирішення основоположних проблем на шляху становлення українства. У межах нашого викладу це проблема відпольщення, яку розв’язав сам Антонович та його покоління, та проблема відросійщення, з якою впоралися в 1920-х рр. його ідейні «діти» та «онуки»[180]. Сучасний дослідник О. Кіян досить докладно показав, що однією з найбільших заслуг Антоновича в царині національної історіографії є науково доведене розмежування української та польської історії, які традиційно сприймалися в польській науковій думці й літературі як похідні одного явища[181]. Отже, його послідовна дослідницька праця в комплексі зі зміною