Читати книгу - "Скрут"

Старша господиня тим часом зізнавалася, що молила про порятунок сестри всі відомі їй сили, особливо Святого Птаха, і Птах, імовірно, допоміг, а тому незабаром вона, старша господиня, вирушить до найближчого Гнізда (Глаб аж свиснув — у таку далечінь!) і подякує Птахові особисто. Старший хазяїн поблажливо посміхнувся — він, виявляється, ще тиждень тому приніс крадькома від усіх жертву породіллі-землі — закопав на родючому полі дерев’яну дощечку з випаленим на ній ім’ям — Тірі. Старша господиня засумнівалася, що така жертва має сенс — старший хазяїн насупився. Дружина його може вірити в що завгодно, й у Птаха теж — а він чоловік і давно знає, що нема надійнішого способу вберегти людину від напасті. Породілля-земля захищає не тільки вагітних, але й жінок взагалі — тому він має намір найближчим часом випалити на дощечці ім’я повитухи — Тіар — і закопати на найродючішому полі, за млином…

Ігар лив у його миску мед; світлий і густий, він стікав по білій купці сиру, заливав її тягучими хвилями, підіймався, загрожуючи вкрити вершечок, полився через край… Потік по столі — повільно, величаво, густим струмком…

Його схопили за руку:

— Ти чого?! Годі, поглянь, що накоїв…

Він дивився, як вони хлібом і долонями збирають зі стола медяну річечку. Глаб, п’яний від трьох ковтків яблучного вина, клявся по черзі віддячити відомим йому духам і богам; вуса в старшого хазяїна обвисли, мов дві медяні бурульки…

— Як її звуть? — перепитав Ігар пошепки.

Господиня здивовано насупилася:

— Кого?

Ігар мовчав.

— Що з тобою? — запитала господиня вже стурбовано.

— Перепив, — незлобливо припустив старший хазяїн. Ігар обернувся:

— Її ім’я… Її ім’я, ти щойно називав…

— Тіар її звуть, — старша господиня по черзі облизувала пальці, мов охайна кішка. — Пані Тіар, я ж кажу, що про неї теревенять, начебто вона…

Ігар дивився, як вона говорить, і не чув жодного слова.

Слуга впізнав його й недобре примружився:

— Що, знову породілля? Чи це в тебе пика зроду така перекошена?

Ігар прихилився до паркану. Постояв, стараючись вгамувати шалений стукіт серця; не можна квапитися. Не можна хвилюватися. Тепер — уся можлива незворушність, Птах чує його, Птах допоможе…

Слуга закопилив губу:

— Чого витріщився? Кажи або вшивайся…

— Пані Тіар у себе? — запитав Ігар напрочуд спокійно. Навіть похвалив себе подумки: молодець…

Слуга почухав за вухом. Знову глянув на Ігара — цього разу підозріливо:

— А в тебе до неї що?

Не можна закипати, сказав собі Ігар. Не можна дратуватися. Цьому нахабному дурневі не вдасться вивести його з рівноваги.

— У мене до неї справа, — промовив якомога лагідніше. — Дозволь пройти.

Слуга скривився:

— Відпочиває вона… Звеліла розбудити, тільки якщо на пологи покличуть. Ти на пологи її чи як?

Ігар відвернувся. Згадав землисто-сіре, змарніле обличчя — рятуючи Тірі й дитину, ця жінка стомилася мало не до непритомності.

— Я почекаю, — сказав він глухо. — Сяду під парканом і почекаю… Не проженеш?

Слуга поколупав у носі й нічого не сказав.

Ігар прихилився спиною до теплих дощок; сліди батога відразу про себе нагадали — поморщився, повернувся боком. Несподіваний перепочинок; він шукав так довго — почекає ще кілька годин…

Він поринув у сон глибоко й раптово, мов нирець. У його сні сірі з червоним плями ковзали по поверхні великої кулі — чи то дерев’яної, чи кістяної… Тіні й зблиски, він то посміхався, то переривчасто зітхав. Забуття, перепочинок…

Потім він — уві сні — відчув, що хтось поряд стоїть.

* * *

День видався по-осінньому милостивий і по-літньому теплий. Хоч як болісно було прати в крижаній воді, та ще й згинаючись у три погибелі, — але тижнями не міняти одяг ще болісніше, а гіршою за брудну білизну може бути, мабуть, тільки нова Ілазина витівка…

Скінчила прання, акуратно розвісила свій зношений одяг на гіллі невисокої верби. Усе, що носила, все до нитки; сонце стояло високо й припікало на повну силу, тому лихоманку, яка била оголену Ілазу, ніяк не можна було списати на холод.

Її план здавався настільки ж мерзенним, як і безнадійним. Це був не план навіть — невиразний задум, заснований тільки на чутому від матері твердженні, що всі істоти чоловічої статі насамперед хтиві. У першу чергу хтиві, а потім уже лихі чи добрі, підлі чи шляхетні…

Плаский камінь на березі струмка виявився теплим, як свіжа булка з печі. Ілаза придушила в собі раптову тугу за хлібом, влаштувалася на брилі в мальовничій позі спокусниці з дешевої картинки. Вона ніжилася, з ледачою грацією підставляючи лагідному сонечку обличчя й груди, боки й спину, — а думки тим часом оберталися по колу, мов циркове колесо із замкненою в ньому худою білочкою.

Нехай він не прийде. Нехай він не помітить її, адже часто траплялося, що за три або й чотири дні він не показувався жодного разу… Одяг висохне, вона зітхне з полегшенням і вбереться в чисте — в неї буде ще багато ночей, щоб лежати в сухому теплому листі й не думати про погане…

Але хто тоді її врятує?! Якщо вона не викрутиться, не придумає, не зважиться, не змусить себе здійснити найнеможливіший план — хто врятує її у хвилину, коли зірка Хота зникне за обрієм? Навряд чи на світі може бути щось гірше за смерть від скрутових лабет… або жала. У всякому разі, те, що вона задумала, нітрохи не гірше…

А якщо так — нема чого ховатися й умовляти долю: «Нехай він не прийде!» Навпаки, нехай приходить, вона чекає на нього, чекає…

Вона заплющила очі, але крізь повіки бачила червоне сонячне світло. Не можна тремтіти й вкриватися сиротами, як гола дівка, вигнана з лазні. Її тіло молоде й красиве — їй до снаги зробити його ще й жагучим. Нехай і через біль, через зусилля — треба, треба…

Вона спробувала згадати ту ніч на Вівтарі — але замість бажання знову прийшла лихоманка. Нічого не вдієш, у власній пам’яті нема з чого черпати потрібні барви й образи, доведеться вдавати пристрасть, доведеться згадати й дешеві картинки, й почуті десь розповіді, й руду веснянкувату покоївку, яка навіть пилюку витирала, заклично вихиляючи стегнами…

Вона жодного уявлення не мала про те, що може бути далі. Наскільки хтиві скрути? Чи, точніше, наскільки скрут зберігає чоловічі якості, котрими був наділений свого часу? Як там казав цей бідолашний лицар… «Скрут — це чудовисько, на яке перетворюється людина… жертва зрадництва…»

Вона не вдумувалася в зміст цих слів. Для неї вони