Читати книгу - "Мене називають Червоний"

розпускають інтригани про книгу та малярів. Ми з головним скарбничим Хазимом-агою допомагатимемо вам у пошуках того падлюки. Це теж розпорядження нашого падишаха. Один з вас є родичем небіжчика Еніште-ефенді й чув його розповіді, йому відомі історія книги й те, як працювали майстри ночами. Другий — великий майстер, який пишається тим, що знає всіх малярів цеху, мов свої п'ять пальців. Якщо за три дні ви не розшукаєте ту брудну свиню — і не тільки її — а ще й викрадену нею сторінку, котра стала причиною пліток, то за наказом нашого справедливого падишаха тебе, Kapo-ефенді, сину мій, першого поведуть на допити з тортурами. Далі на черзі — майстри з малярської братії. Тут у нас не виникає жодних сумнівів.

Я не помітив ані найменшого перезиркування чи знаку, якими б обмінялися ці двоє старих друзів, що роками працювали разом, — головний маляр Осман та головний скарбничий Хазим-ага, який робив маляреві замовлення й виділяв зі скарбниці кошти та матеріали.

— Всім відомо, — повів далі начальник султанської варти, — якщо в палатах, покоях, майстернях падишаха було скоєно злочин, то звинувачується ціле відділення майстрів доти, доки буде знайдено й видано злочинця. Відділення, яке не видає вбивцю зі свого середовища, саме потрапить у список убивць, і будуть покарані всі без винятку, від підмайстра до майстра. Тому нехай наш головний маляр Осман пильнує, передивиться своїм гострим оком усі сторінки книги й з'ясує, де наріжний камінь диявольщини, хитрощів, чварів та інтриг, котрі нацькували безвинних художників один на одного, нехай він передасть злочинця в руки непогрішного правосуддя повелителя світу, нашого падишаха, і тим самим змиє бруд зі свого цеху. Для цього ми надамо йому все необхідне. Мої люди вже обшукали дім кожного з відомих малярів, зібрали сторінки книги, над якою вони працювали, й невдовзі будуть з ними тут.

41. Я — майстер Осман

Начальник султанської варти та головний скарбничий повторили нам розпорядження падишаха й вийшли. Ми залишилися в кімнаті вдвох. Звичайно, після розіграшу з тортурами, переляку та пролитих сліз, Кара був розбитий і пригнічений. Він мовчав, наче мала дитина. Я не зачіпав Кару; знав, що згодом полюблю його.

Я мав три дні, аби розпізнати своїх малярів, розглядаючи сторінки, що їх принесли люди начальника султанської варти з домівок каліграфів та найобдарованіших художників. Ви пам'ятаєте, яку огиду я відчув, ледь глянувши на ілюстрації до книги Еніште-ефенді: їх Кара передав головному скарбничому Хазимові-азі, аби виправдати себе. Проте варто визнати, — для маляра, котрий усе своє життя присвятив живопису, в тих сторінках, які викликають страшенну відразу, є щось привабливе. Адже ж просто погане мистецтво взагалі нічого не пробуджує в душі. Ось як воно. Я знову почав з цікавістю розглядати дев'ять сторінок, над якими покійний дурень змушував ночами працювати малярів.

На заставці чистого аркуша, яку виконав бідолаха Заріф, — його заставки та рамки були й на інших малюнках — я побачив дерево. Намагавсь уявити: з якої воно сцени, з якої оповіді. Коли доручив своїм художникам, улюбленому Келебеку, кмітливому Лейлеку чи хитрому Зейтіну, зображати дерево, то вони спершу уявляли собі його як частину якоїсь оповіді, аби малювати в спокої, без тривожних помислів. Коли ж я потім уважно придивлявся до того дерева, то з його віття, листя міг визначити, який саме твір надихав художника. А це дерево — якесь нещасне й самотнє; позаду нього, на чималій висоті, — лінія горизонту, яка ще більше підкреслює його самотність і нагадує стиль ширазьких майстрів незапам'ятної давнини. Оскільки лінія горизонту проведена дуже високо, то довкола дерева утворюється пустий, нічим не заповнений простір. Отож тут змішалися бажання зобразити дерево саме по собі, як це роблять європейські художники, та прагнення показати світ з висоти в стилі перських майстрів. А в результаті вийшов похмурий малюнок, який не віднесеш ні до європейського, ні до перського живопису. Таким повинне бути дерево на краю світу, — сказав би я собі, однак, намагаючись поєднати два протилежні стилі, мої маляри та ідіот-небіжчик створили щось недолуге, позбавлене здорового глузду. І насамперед бісила ця недолугість, а не витоки малюнка з двох різних стилів.

Та ж злість охопила мене й тоді, коли я роздивлявсь інші ілюстрації: чарівного коня, що неначе виринув зі сну, жінку з похиленою головою. Діймав і вибір тем: то два мандрівні дервіші, то шайтан. Без сумніву — це мої маляри нашпигували падишахову книгу тими ілюстраціями. Я був уражений до глибини душі: на те була воля великого Аллаха — забрати душу Еніште, доки він не закінчив книги. Самому мені анітрохи не хотілося доводити її до пуття.

Отой пес дивиться на тебе, наче рідний брат тобі. Він немов у тебе під носом, а намальований, проте, з висоти. Ну як не нервуватися? З одного боку, я був у захопленні від невимушеної, природної поведінки пса на папері, від оскалу його міцних білих зубів, від того, як він, нахиливши голову до землі, краєм ока грізно на мене позирає — це дивовижно. Коротко кажучи, мене вразив хист майстра, який створив малюнок (я вже майже здогадався, чия це рука), однак аж ніяк не міг пробачити йому, що такий талант слугував ідіотській логіці чиїхось незрозумілих прагнень. Заплющити очі на цю особливість ілюстрацій мені не дозволяли ані бажання маляра наслідувати європейців, ані повеління падишаха працювати над книгою в стилях дохідливих для венеційців, бо вона буде подарунком дожеві.

На одній з ілюстрацій, де було відтворене людське юрмисько, я відразу помітив, що тут у різних кутках задіяна рука кожного з моїх обдарованих художників. Багряні відтінки мініатюри страшенно налякали мене. Чиясь рука, яку я не міг розпізнати, обволокла малюнок бентежливим червоним кольором, що вражало силою потаємного змісту, цілий світ на папері немовби вгрузав у червоне. Деякий час я показував Карі, ким зображений у тій багатолюдній сцені чинар (Лейлеком), ким — кораблі та будинки (Зейтіном), ким — повітряний змій (Келебеком).

— Такий великий майстер, як ви, що роками керував малярським відділенням, безперечно, впізнає почерк кожного художника, характер їхніх калямів та пензлів, — промовив Кара. — Однак як ви можете впізнавати своїх малярів, бути настільки впевненим у тому, хто що намалював, тоді як мій дядько, своєрідний цінитель книжок, змушував їх працювати в нових і невідомих стилях?

— Колись у фортеці, що височіла над Ісфаганом, жив собі відлюдьком падишах, цінитель книжок і живопису, — почав я свою історію-відповідь, — падишах був розумний і сильний, але мав черстве серце. Нікого й нічого не любив, окрім книжок, які видавав,