Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

до покою спитати, чи не треба їм чогось, і пішла, Ольга Всеволодівна, наче одтаюючи від дотеперішнього офіційного вигляду, тихо усміхнулась йому. Євген ступив до неї обійняти, але вона спинила його:

— Гаси світло й лягай.

Вона застелила потемки обидва ліжка, що стояли в покої, що дуже здивувало Євгена, але на одному простелила добуте з портфеля свіже простирадло й тихо сказала йому:

— Лягай тут.

Євген нерішуче роздягнувся й ліг, не певний ще остаточно, де ляже вона, але коли з дальнього кутка покою почувся тріск кнопок на сукні, котру вона швидко скидала, він відчув, що зараз вона ляже саме на цьому ліжку біля нього, й його охопив шал…

Ні, такої близькості, такої невситимості він не тільки не зазнавав з тими дівчатами, що зближалися з ним інтимно, але не уявляв собі, що таке блаженство може бути взагалі. Коли на короткий час він одвертався від неї, стомлений її нестримними пестощами, Євген думав: а може, це і є те кохання, де природний потяг двох статей зливається з якимось незрозумілим внутрішнім спорідненням? Може, справді, він, Євген, вона, Ольга Всеволодівна, чи тепер — Оля, Олю-ня, Оленька, покохали одне одного, і дві розрізнені в світі душі, що досі блукали манівцями, раптом знайшли одна одну й злилися? Але як же це могло статись? Як могла допустити це їхня несумірність?

Він думав не про різницю між ними в літах, а про ту прірву між ним, парієм, без житла, без даху, без якихось перспектив на майбутнє, й нею, відомою співробітницею редакції, дружиною хоч і підтоптаного й брезклого, але добре забезпеченого інженера, та ще й удосконалювача якогось там гарматного лафета! І злочинне почуття власника, що нечесно заволодів чужим добром, нараз прохоплювалось у ньому й надавало ще більшої пристрасті. «От ти — уславлений і шанований інженер знаменитого Арсеналу, я перед тобою ніщо, а тим часом твоя дружина лежить зі мною в одному ліжку, і я, зустрівшись з тобою, на твій ревнючий, підозрілий погляд можу сказати, посміхаючись: «А в твоєї Олі на попереку, біля куприка — родимка!» Це надавало Євгенові втіхи не тільки відчувати свою перевагу над тим брезклим чоловіком, що має, як і він, якесь право на цю вродливу жінку, а й усвідомлювати в собі ще якусь, незнану досі, якість у собі, перед якою сходять нанівець освіта, заслуги й громадське становище супротивника.

Коли вени встали другого дня й пішли після сніданку пройтись містом до Бугу, Євген не стримався спитати:

— Ти любиш свого чоловіка?

— Цього не чіпай. Тобі гарно було зі мною? Ну й досить!

Ольга Всеволодівна спохмурніла й довго мовчала.

Лише коли вони повернулись до готелю й знову лягли в ліжко, вона, ніби закінчуючи довгу думку, тихо сказала:

— Ніколи не заводь про це мови. Крадене щастя — мабуть, найсолодше, — і знову віддалась його обіймам.

Як у чарівному хмелю, вони пробули тут півтори ночі й один день.

Тільки вже під’їжджаючи ранком до Києва, вона подивилась на нього довгим пильним поглядом, і Євген вчитав у ньому запитання: «Чи ти не зневажаєш мене після цього всього?» Євген відповів їй, одверто, захоплено й віддано дивлячись у її трохи засмучені очі.

Хтозна, як обернулось би далі їхнє кохання, в яке Євген щиро повірив, незважаючи на всю його незвичайність, але за кілька днів сталась пригода в тирі, що зламала все його життя й назавжди усунула з його шляху Ольгу Всеволодівну.

Ще в попередньому таборі Євген, роздумуючи над своїм минулим, з гіркотою доходив висновку, що ніякого вимріяного кохання між ним і Ольгою Всеволодівною не було. Для цього треба було б не тільки пристрасної хіті, а й ще якоїсь внутрішньої близькості, як у тої тургенєвської Єлени до Інсарова. Вона співчувала йому, жаліла, але у свій внутрішній світ не пускала. («Цього не чіпай», — не раз пригадувалось йому потім). А що він міг дати їй взамін? Тільки свою молодість і свої майже незаймані сили…

Ще на каналі «Волга-Москва» йому розповідали про немолоду вже таборову лікарку, засуджену за якийсь побутовий злочин, і її дивні стосунки з йолопуватим Петєю Копєйкіним, котрий не знайшов ліпшого застосування для свого новенького паспорта, як виривати його цупкі сторінки й крутити з них цигарки, — за це й опинився тут як безпашпортний волоцюга. Що могло бути спільного між ним і освіченою немолодою лікаркою, яка не могла похвалитись своєю вродою? А тим часом лікарка всяко рятувала Пєтю, чи Петушка, як вона називала, від усякої фізичної роботи, клала раз у раз у лікарню й щедро підгодовувала гладкого, як підсвинок, йолопа. На наївне запитання про це Євгена, таборовці відповіли йому цинічно: «А ти піди коли-небудь з Петєю в лазню й подивись на його «дані», якими сам Петя одверто пишається!»

Тоді Євген густо почервонів, але не від цинізму відповіді: до цинізму в проматюкованій таборовій атмосфері, де людина й людські стосунки були оголені до найогиднішого вигляду, він звик уже; його вразила жаляча паралель між почутим і своїми стосунками з Ольгою Всеволодівною, надто коли хтось саркастично промовив збоку: «Одне слово — експлуатація природних багатств і ніякої романтики…»

Очевидно, й у Ольги Всеволодівни була тільки «експлуатація його природних багатств», а не якесь кохання, про яке казав тільки він, а не вона, жінка, що знала всьому ціну й міру… А шкода! Як би легше було йому поневірятись навіть у шахті, знаючи, що десь залишилась вірна йому жіноча душа, що пам’ятає його й жде. Але ніхто його не ждав. Хіба що мама, але її образ так віддалявся в минуле, що скидався на пожовклу від часу фотографію давно померлої людини. Та й що б вона знайшла тепер у її любому колись Жені? Доходягу, котрий навчився красти, розпусничати, зневажати все, що поважала мама, не вірити нікому й ні у віщо… Ні, той Женя давно вже вмер, як умерла, чомусь Євгенові здавалось, і його мама.

Єдиний девіз, що засвоїв собі Євген у таборах: рятуйся хто як може.

Він рятувався милом, але відомо: той, кому судилось бути повішеним, на морі не втоне. Так каже таборова мудрість, і слушність її він пізнавав тепер на собі.

Його не тільки не збуджували тепер спогади про вінницьку подорож, а навіть думати про це ставало важко. Єдине, на чому зосереджувалась його думка, це ті болючі позиви до відходку, що так дошкуляли йому навіть тепер, коли він уже припинив вживати мило. А коли позиви вщухали, Євген з кволою радістю поринав у