Читати книгу - "Сонячна машина"

з чорного апарата на гелiонiт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись iще раз на вiкно й на дверi, вiн, хапаючись, викручує iз Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папiр i кладе у валiзку в самий куточок, теж обкладений, як гнiздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно вiд стусанiв. Пiсля того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на вiдлозi й висипає на нього iз слоїкiв сiрi камi!нцi з золотисто-iервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валiзку, обережно розминаючи руками гострi виступи. Чудесно — лежать щiльно й спокiйно.

Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нiчого: головне е. Рукопис у газетний папiр.

А тепер усе прикрити газетами, щоб тiснiше лежало. Пальми, квiти, застиглi метелики, чорний ослiплений апарат, усе напружено, пильно слiдкує за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.

Валiзка мiцно, туго зав'язана, затягнена ремiнцями. В кутку пiд невеличким столом, заставленим рiзним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберiгання в темнотi та холодi рiзних хiмiчних препаратiв i елементiв. Стiл обережно вiдсовується на бiк, пiдiймається ляда, i доктор Рудольф невеличкими схiдцями зносить валiзку на саме дно льоху. Поставивши столик на мiсце, доктор Рудольф бiжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в нiй iз купки одне скло. Воно цiлком подiбне до того, що вiн щойно викрутив iз апарата, таке саме кругле, опукле, з нарiзами по краях, зовсiм-зовсiм таке саме, як те, тiльки з невеличкою рiзницею, хе, зовсiм малесенькою рiзницею: в ньому нема гелiонiту.

Доктор Рудольф iз хитро-хижою посмiшечкою ввiрчує скло в чорний апарат i хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, iще вам гелiонiту треба? З охотою, скiльки хочете!

Доктор Рудольф зносить iз кутка жменi сiрих дрiбно побитих камiнцiв i складає їх купою на столi побiля апарата. Будь ласка, маєте все! А, нi, ще не зовсiм усе!

Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: нi, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.

Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:

«Дорогий Максе! Як тiльки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй менi або мамi. Коли ж зi мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторiї. Там у моєму льоху ти знайдеш валiзку. В нiй є рукопис. З нього ти довiдаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валiзцi, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобi заповiт: провадити далi моє дiло, велике значення якого, я певен, ти сам iз рукопису зрозумiєш. На жаль, бiльше нiчого не можу написати. Будь веселий, бадьорий i здоровий. Обнiмаю.

Твiй Рудольф

P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини».

Конверта залiплено, адресу написано. Тепер тiльки на хвилину вийти з лабораторiї на вулицю. На одну хвилину. Вiн же не давав слова, що нi на хвилину не вийде? їй треба, щоб вiн не втiк. Вiн не втече, але на хвилину має право вийти.

I каштани, i кущi вiдцвiлого бузку, i ввесь сад напружено слiдкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмi, тихо прокрадається алеєю до хвiртки в мурi. Зорi з неба хитро й хижо клiпають очима, скоса поглядаючи в бiк графського будинку. Темно у всiх його вiкнах, тiльки троє з них свiтяться червоним свiтлом, наче три квадратовi блi щачки.

А коли нарештi тихо зачиняються дверi за розпатланою людиною, в руках якої вже нема бiлого конверта, i каштани, i весь сад, i зорi з полегшенням зiтхають, i скоса, хитро поглядають на три червонi блищачки.

Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вiкнi — тепер, будь ласка, заглядайте, слiдкуйте, нишпорте, скiльки хочете. Вiн бере книжку в руки й сiдає в фотель близько лампи Метелики трiпотять лахматими крильцями, облiплюючи лампу, домагаючись своєї смертi.

Темно-сiрi похмуреиi очi уважно ходять од краю до краю рядкiв, доходять до низу сторiнки, вертаються вгору, знову ходять по рядках i раптом застигають, тьмяно-склянi, невидющi.

Каштани стиха, обережно шепочуться. Нiч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмiшкою зiтхає, зазираючи разом у лабораторiю i в три червонi простокутники їй видно: в червоному салонi бiля вiкна у глибокому фотелi сидить iз книжкою в руках молода дiвчина в коронi червоного волосся. Зеленi похмуренi очi уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторiнки й раптом пiдводяться. Пiдводяться i, чекаючи, пильно вдивляються в сад- нi, лежить на каштанах бiло-синє сяйво, лежить уперто, рiвно, непорушне. Дiвчина нетерпляче пiдводиться, ходить iз кутка в куток, тiсно стуливши уста, i знову дивиться в сад! свiтиться в лабораторiї.

Ах, та чого ж вiн не тiкає нарештi? Чого ж дожидається там iз своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?

Чоловiк у лабораторiї кладе книжку на стiл i нетерпляче пiдводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночi Ах, та чого ж вони нарештi не йдуть? Чого їм iще треба?!

Тужно й самотньо годинник на церквi вибиває першу годину. Гомiн мiста стає глухiший, як гуркiт поїзда, що вiддаляється.

Дiвчина в червоному салонi, наважившись, пiдходить до телефону.

Невже втiк? Невже посмiв зламати слово?! Телефон не вiдповiдає. Ах, вiн же вилучив його. Тодi дiвчина рiшуче бере чорне мережане манто, накидає на плечi i, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.

Нiч зiтхає їй видно:: у вулицi-колодязi по вузенькiй кiмнатцi, де мiхурами понапухали вогкуватi стiни, гарячкове бiгає чоловiк од стiни до стiни. Так бiгають тi людськi ыстоти, яких їм подiбнi замикають у клiтки з гратами. Час вiд часу вiн лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?

«Рудi, ради бога, моментально зателефонуй менi, як прийдеш додому. Я телефоную тобi весь вечiр i всю нiч — i нiякої вiдповiдi. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!»

Нiч посмiхається темно-синiми устами: Рудi стоїть бiля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Рудi сильно стрiпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, i нетерпляче йде до дверей. Вiн стоїть на порозi й пильно, жадно дiрявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несмiло перешiптуються кущi бузку, вiтер пухнатою свiжою лапкою майже по гарячому лицi; сумирно-тужно клiпають блакитно-зеленкуватими очима далекi зорi.

Тш! Обережний скрегiт пiску пiд ногами Ага, нарештi!

Розпатланий чоловiк випростовується, швидко, сильно загрiбає волосся на потилицю й розпинає