Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

до рекомендованих найкращих практик, то можна було б користуватися лісогосподарчими та водними продуктами необмежено довгий період часу, до того ж у кількостях, достатніх для задоволення поточних потреб нинішнього світового населення. Але, на жаль, використання природних ресурсів є здебільшого руйнівним і несталим. Площа більшості світових лісів скорочується, а більшість рибних промислів перебуває у процесі руйнації або вже зникла. У жодної країни немає достатньої кількості всіх необхідних природних ресурсів; кожній доводиться імпортувати щонайменше деякі з них. Тому в більшості країн створено державні агенції, філії міжнародних природозахисних організацій (на кшталт Світового фонду дикої природи та Міжнародної організації зі збереження природи) і місцевих природозахисних організацій, які напружено працюють над вирішенням означених проблем.

Особливо гостро ці проблеми постали в Японії. До 1853 року, коли країна ще була закритою для зовнішнього світу і ввозила вкрай мало імпортних товарів, вона була самодостатньою у плані природних ресурсів. Змушена покладатися лише на власні ліси і занепокоєна їх знищенням у 1600-х роках, Японія однією з перших, незалежно від Німеччини та Швейцарії, розробила наукові методи ведення лісового господарства з метою раціонального управління лісовими ресурсами. Проте нині, через вибухове зростання населення після 1853 року, підвищення рівня життя та норми споживання, велику щільність населення, яке компактно проживає на маленькій території, а також через потребу в сировині для сучасної індустріальної економіки Японія перетворилася на одного з найбільших у світі імпортерів природних ресурсів. Майже всі потреби Японії в непоновлюваних ресурсах, зокрема у нафті, природному газі, нікелі, алюмінії, нітратах, карбонаті калію та фосфатах, а також більшість потреб у залізі, вугіллі та міді задовольняються за рахунок імпорту. Що ж до поновлюваних природних ресурсів, то Японія постійно займає перше-третє місця у світі як великий імпортер морепродуктів, дерев'яних колод, фанери, тропічної деревини твердих порід, а також паперу та целюлози для його виробництва.

Отаким є довгий список основних ресурсів, які доводиться завозити Японії. Оскільки кожного з цих ресурсів стає у світі дедалі менше, вона буде першою або однією з перших країн, які гостро відчують на собі негативні наслідки такої ситуації. Японія є також однією з розвинених країн, що суттєво залежить від імпорту продовольства для потреб своїх громадян, Нині вона має найвище відношення (20) сільськогосподарського імпорту до сільськогосподарського експорту серед розвинених країн. Потім іде Південна Корея з коефіцієнтом 6, тоді як США, Бразилія, Індія, Австралія та багато інших розвинених країн є чистими експортерами продовольства.

Отже, японці мають усі підстави вважати свою країну бідною на ресурси. Тому можна було б очікувати, що Японія як розвинена країна, що дуже залежить від імпорту ресурсів, матиме велику мотивацію стати провідним світовим рушієм у справі їх раціональної експлуатації. Зокрема, їй могла б належати провідна роль у раціональній експлуатації світових запасів риби та лісових ресурсів, від яких Японія залежить особливо сильно.

Та хоч як парадоксально, все склалося якраз навпаки. Як директор Світового фонду дикої природи та Міжнародної організації зі збереження природи, я отримую багато інформації про національну політику управління природними ресурсами, з якою мають справу ці дві організації. Я також отримую чимало відомостей конкретно про японську політику в цій сфері від своїх японських друзів та колег. Схоже, що Японія є розвиненою країною, яка демонструє найменшу підтримку і найбільший спротив політиці раціонального використання ресурсів за кордоном. Японія завозить значно більше нелегальної деревини, ніж Сполучені Штати і країни Євросоюзу, — як у перерахунку на одну людину, так і в процентному відношенні до загального обсягу імпортованої лісової продукції. Японія є лідером у протидії ухваленню міжнародних законів, які сприяли б ощадливому використанню океанських запасів риби та китів. Наведу два приклади.

Перший із них стосується атлантичного та середземноморського тунця блакитного, який особливо цінується і споживається в Японії у вигляді сашімі та суші. Недавно в Японії продали одного великого імпортованого тунця за приголомшливою ціною: понад 1 мільйон доларів. Через надмірний вилов запаси тунця різко зменшуються, і це стимулює контрзаходи, спрямовані на збереження цього цінного ресурсу шляхом погодження раціональних обсягів вилову та запровадження квот на вилов. Але, яким би неймовірним це не здавалося, коли в 2010 році надійшла пропозиція взяти запаси тунця блакитного під міжнародний захист, серед ініціаторів звернення Японії не виявилося. Навпаки — вона заблокувала таку пропозицію і визнала це своїм дипломатичним тріумфом.

Ще один приклад. Сучасна Японія є провідною китобійною країною і активно займається цим промислом. Міжнародна китобійна комісія визначає квоти полювання на китів. Кожного року Японія в цілком законний спосіб обходить ці квоти, убиваючи велику кількість китів начебто для дослідницької діяльності, але потім не публікує майже жодної інформації про ймовірні дослідження, а натомість продає забитих китів на м'ясо. Однак споживчий попит на китове м'ясо, і так невисокий, постійно падає, тому воно марнується як собачий корм або добриво, а не використовується для харчування людей. Підтримка китобійного промислу обертається для Японії економічними втратами, бо її китобійна промисловість отримує масштабну урядову підтримку кількома способами: прямими субсидіями самим китобійним суднам; додатковими субсидіями кораблям, які супроводжують і захищають китобійні судна, та прихованими видатками на так звану міжнародну допомогу, що виплачується малим країнам — членам Міжнародної китобійної комісії, які не займаються китобійним промислом, як хабар за те, що вони голосуватимуть проти обмежень на заготівлю китів.

Чому ж Японія поводиться саме так, а не інакше? Мої японські друзі пропонують три пояснення. По-перше, японці плекають власний уявний образ як народу, що живе в гармонії з природою. І вони дійсно, згідно з традиціями, використовували свої лісові ресурси раціонально, але не заморські ліси та рибні промисли, якими користуються зараз. По-друге, японська національна гордість не дозволяє їм піддаватися міжнародному тиску. Найбільше японцям не хочеться, щоб світова спільнота вважала, ніби вони піддалися тиску з боку кампанії проти китобійного промислу, яку проводила організація «Грінпіс», а також міжнародному тиску з метою врегулювання вилову блакитного тунця. Японію можна охарактеризувати радше як країну, що виступає не за китобійний промисел, а проти тих, хто виступає проти нього. І, насамкінець, усвідомлення обмеженості власних ресурсів стало причиною того, що впродовж останніх 140 років Японія наполегливо проголошувала — як основу національної безпеки та наріжний камінь зовнішньої політики — своє право на необмежений доступ до світових природних ресурсів. Втім, якщо така наполегливість і була основою реалістичної політики в минулому, коли запасів світових ресурсів було вдосталь і пропозиція переважала попит, то нині, в умовах збідніння ресурсів, схожа політика вже не може бути реалістичною і спроможною забезпечити стабільні позитивні результати.

Мені, людині сторонній, яка