Читати книгу - "Хрещений батько"

переданий зятеві – Карло Ріцці. Карло вдарився в пияцтво, почав волочитися за хористками та варити воду з дружини. Після прочухана від Сонні Корлеоне він уже не наважувався піднімати руку на дружину, але й не спав більше з нею. Конні годила йому, як у болячці, а Карло гордував нею і здавався сам собі немовби римським патрицієм. Він глузував: «Біжи поплачся своєму братові, що я не хочу лягати з тобою в ліжко, може, він віддубасить мене – і, диви, у мене знову встане на тебе».

Він смертельно боявся Сонні Корлеоне, хоча зовні вони поводилися з холодною ввічливістю. У Карло було достатньо глузду, щоби збагнути, що Сонні може уколошкати його. Для Сонні, як для хижого звіра, вбити людину нічого не значило, тоді як Карло для подібного вчинку треба було б зібрати всю свою відвагу, всю волю. Карло ніколи не спадало на думку, що саме через це він краща людина, ніж Сонні, якщо взагалі тут можна так висловлюватися. Ні, він заздрив жорстокості Сонні, що вже ставала легендарною.

Том Хейген, як консільйорі, не погоджувався з тактикою Сонні, проте вирішив не оскаржувати його перед доном, бо ця тактика до певної міри давала якісь наслідки. Скидалося на те, що нескінченні вбивства залякали п’ять «родин»: їхні удари слабшали, аж поки не припинилися зовсім. Хейген спочатку не йняв віри позірному упокоренню ворогів, але Сонні тріумфував.

– Я тельбушитиму їх далі, – заявив він Хейгену, – і побачиш, як ці виродки приповзуть канючити миру.

Сонні непокоїло інше. Дружина почала гризти його, до неї дійшли плітки, що Люсі Манчіні приворожила її чоловіка. І хоча Сандра могла на людях потішатися над непересічними чоловічими чеснотами й запальністю свого Сонні, проте він уже давненько не спав з нею, їй не вистачало його в ліжку, і тепер Сандра не давала йому життя своєю причепливістю.

А поза тим, страшенно стомлювало постійне напруження через усвідомлення, що на нього весь час полюють. Доводилося бути вкрай обережним; до того ж Сонні здогадувався: ворог пронюхав про його візити до Люсі Манчіні. Але, знаючи, що це традиційно найуразливіше місце, Сонні вжив усіх запобіжних заходів. Люсі й гадки не мала, що за нею стежать цілодобово люди із загону Сантіно. Як тільки на її поверсі звільнився номер, його відразу ж винайняв один із найвідданіших людей із загону Сонні.

Дон видужував і невдовзі мав перебрати на себе все керівництво. Сонні був певен: тільки-но дон стане на ноги, фортуна одразу ж повернеться до «родини» Корлеоне. А до того часу Сонні охоронятиме їхню імперію, намагатиметься заслужити повагу батька і, оскільки права ватажка «родини» не конче переходять від батька до сина, зміцнить свої шанси на успадкування посади глави імперії Корлеоне.

Але вороги не гаяли часу. Вони теж проаналізували ситуацію і дійшли висновку, що єдиний засіб уникнути цілковитої поразки – це знищити Сонні Корлеоне. Тепер п’ять «родин» краще розуміли становище й відчували, що з доном можна буде вести переговори; адже всі знали, який він розважний чоловік. Сонні зненавиділи за його кровожерність, що здавалася варварською. А крім того, вона свідчила й про неділову натуру. Нікому не хотілося повертатися до колишніх бурхливих і непевних часів.

Якось увечері до Конні Корлеоне зателефонувала якась дівчина й спитала Карло.

– Хто говорить? – запитала Конні.

Дівчина захихотіла в слухавку й відповіла:

– Я друг Карло. Я просто хотіла сказати йому, що ввечері не можу з ним зустрітися. Мушу поїхати з міста.

– Ах ти ж повія вошива, – проверещала Конні Корлеоне в слухавку. – Чуєш, вошива шльондра? – ще раз вигукнула Конні. У слухавці клацнуло, її поклали.

Того ж таки дня по обіді Карло ходив на іподром і повертався додому пізно ввечері, роздратований програшем, і напідпитку: тепер він завжди носив при собі пляшку віскі. Тільки-но він переступив поріг, як Конні накинулася на нього з прокльонами. Він, не звертаючи на неї уваги, пішов прийняти душ. Помившись, вийшов голий, витерся на очах у дружини й почав виряджатися, готуючись знову повіятися з дому.

Конні стояла руки в боки; обличчя в неї аж пополотніло й вкрилося плямами від люті.

– Можеш не збиратися. Твоя краля дзвонила й сказала, що не може прийняти тебе ввечері. Ах ти ж бидло задрипане, у тебе стало нахабства давати своїм хвойдам мій телефон. Я прикінчу тебе, паскудо! – Конні кинулася на нього, штурхаючи його і дряпаючи.

Він відсторонив її одним порухом м’язистої руки.

– Чи ти сказилася? – сказав він холодно.

Але вона змогла вгледіти, що він стурбований. Ніби знав, що дівчина, з якою він волочився, могла викинути такого коника.

– Вона просто жартувала знічев’я, – сказав Карло.

Конні продерлася під його рукою і вп’ялася йому нігтями в обличчя. Навдивовижу терпляче Карло знову відіпхнув її. Помітивши, що Карло зважає на її вагітність, розлючена Конні розходилася ще дужче. Вона почувалася неабияк збудженою. Адже скоро їй все буде заборонено. Лікар застерігав її проти сексу на останніх двох місяцях вагітності, а їй не хотілося втрачати короткого часу, що залишився перед тими двома місяцями. Але і бажання завдати Карло фізичного болю також було чимале. А його пригнобленість сповнила її презирливою втіхою. Вона рушила за ним у спальню.

Вона могла помітити, що він злякався, і це сповнило її зловтішною втіхою.

– Сиди вдома. Нікуди ти не підеш.

– Гаразд, гаразд, – відповів Карло, ще роздягнений, у самих трусах. Він любив походжати отак у квартирі, милуючись своєю атлетичною статурою і золотавою засмагою. Конні кинула на нього пожадливий погляд. Карло силувано усміхнувся.

– Може, даси мені, нарешті, хоч перекусити?

Це трохи втихомирило її: чоловік нагадав про обов’язки, принаймні про один із них. Вона була доброю куховаркою – навчилася в матері. Поки на сковороді нагрівалася телятина з перцем, вона покришила овочі, готуючи збірний салат. Тим часом Карло простягся на ліжку, вичитуючи відомості про завтрашні перегони. Час від часу він прикладався до склянки, наповненої віскі.

Конні зайшла до спальні й зупинилася в дверях, ніби без запрошення їй не вільно було підійти ближче.

– Їжа на столі, – озвалася вона.

– Я ще не хочу їсти, – відказав він, не зводячи очей від газети.

– Їжа на столі, – вперто повторила Конні.

– Можеш висипати її собі на с…, – сказав Карло, допив віскі зі склянки й знову налив у неї з пляшки. Він уже немовби забув про неї.

Конні вернулася на кухню й щосили жбурнула тарілками з їжею об зливальницю. Брязкіт розбитого посуду підняв Карло з ліжка. Від вигляду масних плям і патьоків від телятини з перцем на стінах кухні хворобливо охайного Карло