Читати книгу - "Темна матерія"

Як же мені погано, любове моя.

Даніела встає з крісла, підходить до вікна. На ній довгий кремовий светр, надітий на штани для йоги. Її волосся зачесане вгору, в руках вона тримає кухоль, швидше за все, з чаєм із сусіднього магазину.

Вона притримує рукою округлий живіт, де зріє дитина.

Чарлі скоро стане старшим братом.

Я усміхаюся крізь сльози, мені цікаво, що він про це думає.

Це те, чого немає в мого Чарлі.

— Джейсоне, ти впевнений, що в тебе все добре?

— Абсолютно.

— Гаразд, послухай, мені треба вчасно віддати роботу клієнту, отож...

— Тобі треба йти.

— Так.

Я не хочу, щоб вона йшла. Мені хочеться слухати її голос.

— Джейсоне?

— Так?

— Я дуже тебе люблю.

— І я тебе люблю. Ти навіть не уявляєш, як.

— Побачимось увечері.

Ні, ти побачиш мого дуже щасливого двійника, який навіть не уявляє, як йому пощастило.

Вона завершує розмову.

Вертається до столу.

Я кладу телефон у кишеню, мене проймає дрож, мої думки скачуть мов навіжені, тонуть у темних фантазіях.

Я бачу, як поїзд, на якому їду, сходить з рейок.

Моє тіло спотворене до невпізнання.

Або його так і не знаходять.

Я бачу, як я вступаю в це життя.

Воно не зовсім моє, але десь дуже близько.

Увечері я все ще сиджу на лавці на вулиці Елеанор-стріт через дорогу від особняка, який зовсім не мій, спостерігаючи, як наші сусіди сходяться додому з роботи й зі школи.

Яке це диво, щодня повертатися додому.

Де тебе люблять.

Де тебе чекають.

Мені здавалося, що я ціную кожну мить життя, але сидячи тут на холодюці, я розумію, що я просто сприймав усе, як буденне. А як інакше я міг це сприймати? Тільки коли все розлітається на друзки, до нас нарешті доходить, що в нас було насправді, і яке воно прекрасне й неймовірно крихке, готове зникнути щомиті.

Небо темніє.

У вікнах навколишніх будинків спалахує світло.

Джейсон повертається додому.

Я почуваюся препаскудно.

Цілий день не їв.

Навіть не пив.

Аманда, мабуть, уже божеволіє, не знаючи, де я, але в мене не стає сил забратися звідси. Моє життя, чи якась його руйнівна подоба, розгортається за кілька кроків од мене.

Уже далеко за північ, коли я відчиняю двері до нашого готельного номера.

Горить-світло, блимає телевізор.

Аманда, у футболці й піжамних штанах, вибирається з ліжка.

Я обережно зачиняю за собою двері.

Кажу:

— Вибач.

— Ти придурок.

— У мене був кепський день.

— У тебе був кепський день!

— Амандо...

Вона підскакує до мене, щосили штурхає обома руками так, що я з розгону врізаюся спиною у двері.

— Я думала, що ти мене покинув, — кричить вона. — Потім злякалася, що з тобою щось сталося. Зв’язатися з тобою я не могла. Тоді почала обдзвонювати лікарні, описуючи твій зовнішній вигляд.

— Я б ніколи тебе не покинув просто так.

— А звідки мені було знати? Ти мене налякав!

— Пробач, Амандо.

— Де ти був?

Вона притисла мене до дверей.

— Я просто цілий день просидів на лавці через дорогу від свого будинку.

— Цілий день? Навіщо?

— Я не знаю.

— Це не твій дім, Джейсоне. Це не твоя сім’я.

— Я знаю.

— Та невже?

— А ще я слідкував за Даніелою і Джейсоном, коли в них був романтичний вечір.

— Що значить ти за ними слідкував?

— Я дивився у вікно ресторану, де вони їли.

Мене обпікає сором, коли я вимовляю ці слова.

Я проштовхуюсь повз Аманду до кімнати й сідаю на край свого ліжка.

Вона підходить і стає переді мною.

Я продовжую:

—