Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

знав, не забариться. Однак чекати довелося довго. Його супротивник спершу став залякувати Корака — перелічив усі свої попередні звитяги, й розхвалив хоробрість, і змалював, що він зараз зробить з цим нікчемним Тармангані. Аж тоді пішов в атаку.

З розчепіреними пазурами, вишкіривши ікла, він помчав на Корака зі швидкістю експресу. Корак не рухався доти, поки мавпич не розставив лапи, щоб його схопити, і раптом пірнув під лапу ворога й збоку завдав звірові замашного удару в щелепу правицею, так що мавпа з силою гримнулася на землю.

Корак уже стояв, чекаючи на слушну мить, і, коли волохатий писок знову опинився насупроти, наступний удар знову звалив мавпича додолу.

Знову й знову звір намагався підвестися, але щоразу спритний Тармангані був напоготові, і зусилля його супротивника дедалі слабшали. Мавпяча юрма, яка спершу підохочувала його диким ревищем, тепер кляла свого короля, — симпатії перейшли на бік Тармангані.

— Ка-года? — запитав Корак після того, як ще раз звалив мавпича додолу.

Впертий самець знову спробував підвестися. Знову Корак з усієї сили вдарив його. І знову запитав своє «ка-года»: чи тобі ще не досить?

— Ото вставай і йди до своїх, — сказав Корак. — Я не бажаю бути королем народу, який колись вигнав мене. Ідіть своєю дорогою, а ми підемо своєю. Колись, може, зустрінемося і станемо друзями, але жити разом ми не зможемо.

Старий мавпич поволі підійшов до Корака.

— Ти переміг нашого короля, — сказав він. — Ти подолав того, хто хотів королювати. Ти міг убити його, якби захотів. Що ж нам тепер робити, хто буде нам за короля?

Корак обернувся до Акута.

— Ось ваш король, — сказав він.

Але Акут не хотів розлучатися з Кораком, хоч як його тягло до своїх. Та й Корака хотілося повернути мавпячому племені. Він заходився умовляти друга.

Хлопець думав про Меріем — як повестись, щоб їй було краще й безпечніше. Якщо Акут піде з мавпами, то він, Корак, залишиться, єдиним її і захисником і охоронцем. Якщо ж вони вступлять до племені, то він ніколи не буде спокійним за Меріем, залишаючи її на час своїх ловів, бо мавпяче шаленство меж не знає. Якась самиця могла люто зненавидіти тендітну білу дівчину і вбити її, доки Корака немає.

— Ми будемо жити неподалік, — сказав він. — Якщо ви зміните місце полювання, то ми, Меріем і я, також змінимо, лишаючись поруч, але не між вами.

Акут не погоджувався з таким планом. Він не хотів бути окремо від Корака. Спочатку заради дружби з людиною він ладен був кинути своїх одноплемінців, але, побачивши, як його рід зник у джунглях, а надто вгледівши тендітну постать самички мертвого короля, яка грайливо мружилась на того, хто здолав її володаря, Акут скорився голосові крові. Він прощально поглянув на Корака, повернувся і почвалав слідом за мавпою у лісову гущавину.

Коли Корак після останньої своєї крадіжки покинув селище чорношкірих, вереск його жертви, підхоплений іншими жінками й дітьми, змусив воїнів повернутися з лісу й річки. Як же вони здивувались і розлютились, довідавшись, що білий диявол знову вдерся до них, налякав жінок та покрав стріли, прикраси і їжу.

Лють витіснила їхній надприродний страх перед химерною істотою, що полювала вкупі з величезним мавпичем. Жадоба помсти, прагнення врешті покласти край порядкуванню в джунглях цього чужака цілком опанувала їх.

Тож двадцятеро найспритніших і найхоробріших воїнів племені кинулися навздогін за Кораком та Акутом уже за кілька хвилин після того, як ці двоє вирушили геть з місця численних Коракових злочинів.

Хлопець і мавпа мандрували неквапно, і гадки не маючи про добре вряджену погоню. Дхня байдужість до чорношкірих не була чимсь особливим. Стільки таких наскоків минало безкарно, що наші мандрівці звикли дивитися на негрів із презирством.

Зворотна мандрівка була проти вітру. Тому вони не могли вчути запаху переслідувачів і посувалися далі, навіть гадки не мавши, що невтомні слідці, майже так само дужі й спритні, як вони, йдуть навздогін за ними з настирливістю хижаків.

Цей невеликий загін воїнів очолював вождь Кобуду, середнього віку дикун, страшенно хитрий і хоробрий. Саме йому пощастило натрапити на слід зловмисників, після годинного винюхування, дослухування й приглядання.

Кобуду і його люди вийшли на Корака, Акута й Меріем після загибелі мавпячого короля. Гомін двобою вивів їх просто на жадану здобич. Вигляд стрункої білої дівчини так вразив ватажка дикунів, що він замість віддати наказ воїнам кинутися на здобич, стояв і дивився на всю трійцю. Це сталося якраз тієї миті, коли на галявину вийшли великі мавпи, тому чорношкірим довелося принишкнути. Так вони стали мимовільними свідками битви Корака з молодим мавпичем.

Але тепер мавпи пішли, білий хлопець і біла дівчина залишилися в джунглях самі.

Один з людей Ковуду нахилився до вуха вождя.

— Дивись! — прошепотів він, вказуючи на щось при боці дівчини. — Коли ми з братом були рабами в селищі шейха, брат зробив це для шейхової малої доньки — вона завжди бавилася ним, називаючи, як і мого брата, Джікою. Перед нашою втечею хтось зайшлий побив шейха й викрав його доньку. Якщо це справді шейхова, то шейх повинен чимало заплатити за її повернення.

Корак знову обняв Меріем за плечі. Кров у його жилах закипала від любовної жаги. Цивілізація була вже чимсь напівзабутим — Лондон мрів тепер йому десь так, як Стародавній Рим. На цілому світі залишилося тільки двоє — Корак-Переможець і Меріем, його половина. Він ще раз пригорнув її, вкриваючи вуста палкими поцілунками. Тієї миті пролунали оглушливі войовничі вигуки, і двадцятеро несамовитих з люті чорношкірих кинулися на них.

Корак приготувався до відсічі. Меріем із своїм легким ратищем стала поруч. Ринула злива списів. Один поцілив Корака в плече, другий у ногу, і хлопець упав.

Меріем не зачепило, бо чорношкірі намагалися не поранити її. Тепер вони