Читати книгу - "Полуничний сезон"

знаємо, чия машина стояла тоді на Кіровській. Ну, а що не ночувала в гаражі… То вона й до цього часто там не ночувала.

— Воно-то так. Тільки ж Пилипчукові найкраще викрасти ключі у всіх трьох. Це одне. Друге. Він змалку водиться з собаками. Там у нього дома така вівчарка, мов лошак. І страх яка вчена: що не скажи — все робить. Напевно ж, знає, як і до чужих собак підступитися. Так що будемо тиснути на жовті УАЗи. Ну, й паралельно розкручувати сліди Товкача. То як?

— Та ніби ж про це ми й говорили… — делікатно, щоб не образити дільничного, зауважив Турчин.

23

Яскраве сонце світило у вікно. Турчин затягнув фіранку, глянув на товаришів, котрі зібралися в його кабінеті. Іваненко та Приймаченко вмостилися поряд, обидва зібрані, підтягнуті, аж світилися добрим настроєм. Яківчук був вірний собі — сидів недбало, вайлувато, очі ледь заплющив, певно, його знемагав сон, бо вдосвіта умудрився побігати біля річки зі спінінгом.

Турчин знав майже все, що вдалося зібрати оперативній групі, хіба що не зі всіма подробицями, а часто-густо саме в подробицях ховалося головне. Треба було все систематизувати, узагальнити, домовитися, як діяти далі. Здасться, наступив кульмінаційний момент.

— То з чого почнемо?

Іваненко і Приймаченко перезирнулися. Враз посерйознішали. Либонь, обом хотілося висловитися, тільки не хотіли вискакувати один поперед одного.

— Сашко, давай.

Іваненко зворухнувся, ніби хотів підвестися, провів долонею по розкішному русявому чубі, заговорив:

— Значить, так. Про Товкача нічого нового не вдалося дізнатися. Ніхто не бачив, чи зупинявся він під горіхом, як і не бачили, чи заходив до Герасимовича. Жодного шофера, що контачить із Нужним та Губенком, на Північній шістнадцятого не було, принаймні цього встановити не вдалося. У піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте машини їхні стояли в гаражах. Це точно. Тепер жовті УАЗи. Як ви знаєте, в гаражах не почувало три. Шофер із «Зорі» — чоловік уже літній, порядний, ніхто не бачив і не чув, аби його машина після опівночі виїжджала з двору. І чіпати її ніхто не чіпав, бо, як твердить водій, на спідометрі не накручене жодного зайвого кілометра. Радгоспівська машина. Торік хлопчаки були вхопили її, то тепер директор став обачним: поставив протиугінний пристрій, почепив залізні ворота і замикає їх. І третя машина — комбікормового заводу. З території виїхала десь о шістнадцятій годині. Майже до вісімнадцятої була в автопідприємстві, Пилипчук, шофер, щось там у ній рихтував. До двадцять першої був коло будинку, в якім живе, після двадцять першої гасав по райцентру, о двадцять другій заявився в клубі села Глуха Цвіля. Приблизно о двадцять третій посадив у машину однокласницю і кудись поїхали. Далі сліди загубилися…

— З дівчиною розмовляли? Де працює?

— Ще ні. А працює продавщицею. Відгуки позитивні. Зустрічаються зрідка. Дівчина, з якою дружить, навчається у медінституті. Теж нічого поганого не можу сказати про неї. Правда, зараз її нема в містечку: із батьками відпочиває в Сочі.

— Хто ж її батьки? — просто з цікавості спитав Турчин.

— Батько — голова міського споживчого товариства, мати — головний бухгалтер заготконтори.

— Все?

— З приводу машин усе.

Турчин невдоволено скривився: мовляв, не таке вже й цінне та вагоме роздобули ви, хлопці, щоб отак сяяти. На мить в очах Іваненка з'явилася насторога, але тут же знову сяйнуло самовдоволення.

— Павле Якимовичу!

— Слухаю, Сашко.

— Ще є одне. У тій же Глухій Цвілі Пилипчук якось був засперечався з хлопцями, що впорається з будь-якою собакою. І що ви думаєте: пішов прямо на вівчарку, і, коли вона хотіла стрибнути на нього, він спритно накинув їй на голову мішок і повалив на землю.

Повідомлення було таке інтригуюче, що Яківчук розплющив очі.

— Я ж казав, що цей чортяка Пилипчук усе може.

Дільничний пошкріб за вухом і зітхнув:

— А в мене все на старих позиціях…

— Що він за один, цей шофер із комбікормового?

— Бідовий хлопчина, мушу сказати. Ріс без батька, мати працювала в ПМК штукатуром, мулярем, а як прихворіла, то в тій же ПМК стала прибиральницею. Живуть у чотириквартирному, майже аварійному будинку. Недавно ПМК збудувала для себе гарний сімдесятиквартирний, і, хоч Ганна Пилипчук працює в ПМК з дня її заснування, — квартири їй чомусь не виділили. Іван не п'яниця, з «дурними» компаніями не водиться. Хіба що калимить. Але все те ніби з дозволу Дерев'яного: гроші буцімто тратить на ремонт машини. Варто відзначити, машину він любить, береже, вона в нього завжди справна. Його заповітна мрія — мати власного легковика. Рахує кожну копійку. Може, саме це й стримує його від горілки, гулів. Відколи почав працювати на заводі, щороку відгодовує і продає два кабани. Комбікорми трохи виписує, а трохи, мабуть, і краде. Оце й усе, — скінчив дільничний якось ніби винувато.

Турчин відчув, як той добрий настрій, із котрим починав нараду, щезає. Муляючи поглядом стіл, спитав у Яківчука:

— Яка ваша думка: міг Пилипчук вкоїти злочин чи ні?

— Важко сказати. Серце твердить: Пилипчук не здатний на злочин, а розум шепче інше: все може бути. Чорти найчастіше водяться у тихому болоті.

— З ким він дружить?

— Таких, аби з ним в огонь і в воду, у нього нема. Він якийсь відособлений, інертний, ніби скривджений чимось. Про людей, особливо про начальство, висловлюється різко. Дерев'яного не любить.

— Знову нічого конкретного, — знічено промовив Турчин. — Якщо припустити, що злодій все-таки Пилипчук, то хто його спільник? Товкач? Але ж він із ним не в кращих стосунках, ніж з іншими шоферами. Думайте, товариші. Думайте.

Яківчук уже не куняв, вряди годи на його твердому, загрубілому обличчі проступала невизначеність: певно, і він хотів свої думки співставити з думками інших. Та капітан дивився на нього так прискіпливо, так благаюче, що він прокашлявся і заговорив:

— Треба братися за Пилипчука.

Павло мовчати довго не міг, бо на